Уявіть собі місто, в бідних кварталах якого більшість побутових конфліктів вирішуються за допомогою стрілянини і нерідко закінчуються пораненнями або смертями. Зброю тут дістати не складає ані найменших труднощів, а її застосування перетворилося у норму поведінки. Ні, це місто не знаходиться у Африці. Саме так виглядають передмістя американського Чикаго.
Кількість убитих протягом року у вуличних перестрілках тут давно рахують на сотні, а щовихідних з вогнепальними пораненнями до місцевих лікарень потрапляють по кілька десятків осіб. Допомогти бодай частково вирішити проблему збройних вуличних конфліктів у найбільш криміногенному місті США вирішила команда дослідників зі Школи громадського здоров’я університету штату Іллінойс.
На їх думку, до вирішення проблеми стрілянини на вулицях потрібно було застосувати медичний підхід і розглянути її як своєрідну соціальну епідемію. Своїм головним завданням керівники програми, що отримала назву CeaseFire, ставили роботу з реципієнтами хвороби (керівниками вуличних банд) та тими людьми, що знаходились в основній групі ризику хворобу підхопити (молодь та підлітки з неблагополучних сімей, безробітні). Відповідно, якщо перші потребували своєрідного «лікування», то другі мали отримати «ін’єкцію» від використання зброї для вирішення конфліктів у майбутньому.
Важливим фактором роботи було те, що працівники програми самостійно шукали на вулиці своїх майбутніх клієнтів. Таким чином до програми залучалися не тільки ті, хто самостійно виявив бажання до співпраці, але й, в тому числі, керівники вуличних банд, які самостійно не пішли б на контакт. Самих працівників часто обирали також серед колишніх членів банд або вихідців з бідних районів, які добре розуміли специфіку ситуації і могли на рівні спілкуватися зі своїми майбутніми клієнтами.
Програма складалася з двох основних компонентів. Першою складовою була загальна робота з уявленнями жителів бідних районів про насилля та його наслідки. При цьому активно використовувалась соціальна реклама (борди, буклети, наліпки на автомобілі), а до поширення інформації про ризики вирішення конфліктів шляхом використання зброї були залучені місцеві священики.
Другий, найбільш важливий компонент полягав у персональній роботі з тими, хто був у «ризиковій групі» людей. Працівники програми приходили вечорами у міські нетрі і вели розмови з керівниками вуличних банд, друзями та родичами тих, хто нещодавно постраждав від насильства тощо. Часто, для більш глибокої взаємодії, працівники програми оселялися поряд з місцями, де проводили роботу, щоб легше налагоджувати діалог з місцевими жителями.
Працівники швидко виявили, що вогнепальну зброю члени банд часто використовують з банальних побутових причин, як то відповідь на вияв неповаги або образу. Більше того, часто сам постраждалий не планував ображати людину, з ініціативи якої починався конфлікт. Відповіддю на постріли, здебільшого, ставали зустрічні постріли, які породжували замкнений цикл насильства, що часто вів до чиєїсь смерті.
Завданням працівників було покрокове роз’яснення ризиків такої поведінки. Члени ініціативи CeaseFire пояснювали своїм клієнтам, що існують й інші способи вирішення конфліктів, які є більш дієвими та менш ризикованими. Головним завданням було переконати клієнта, змінити його установки та «вилікувати» його від своєрідної хвороби насильства, якою він страждав або яку він міг підхопити. Важливим було не тільки те, щоб ця конкретна людина відмовилась від використання зброї, але й те, щоб вона більше не передавала далі ідею збройного вирішення конфліктів і не могла «заразити» нею когось іншого.
Вже через рік роботи результати вразили навіть ініціаторів проекту. В місцях проведення роботи кількість убивств та вогнепальних поранень скоротилася на 41-73% в залежності від району. Завдяки використанню методу, кількість убивств вдалося знизити до мінімального за останні 45 років показника.
Сьогодні Чикаго все ще лишається одним з найбільш небезпечних міст США, проте рівень небезпеки у районах, де впроваджувалась програма CeaseFire став у рази меншим. Розробники програми на практиці підтвердили, що схильність до насильства є такою ж епідемією, як і туберкульоз чи наркоманія. І успішно боротися з ним можна тими ж методами, що і з цими епідеміями.
Читайте також:
Текст: Сашко Кульчицький
Фото: cureviolence.org
Коментарі
Дуже цікаво, дякую.
Викладені факти свідчать про виправність принаймні до певної міри принаймні частини кримінального континґенту.
Багато разів зустрічав у побуті явище стиґматизації правопорушників. Намагався пояснювати, що таке ставлення - завада до побудови справедливого та безпечного суспільства, але мене зазвичай погано розуміли та і бракувало знань та життєвого досвіду для розмірковувань про це. Завдяки цій публікації я зрозумів проблему значно глибше.
Тим же часом застерігаю від ідеї, що можна виправити будь-кого і що можна допомогти всим. Велика кількість справді небезпечних злочинців - не просто на волі, вони діють за схвалення більшости людей. Як казав один мій дуже мудрий викладач: "у нашому суспільстві при владі дуже нездорові люди - у США вони були б у тюрмі або у психлікарні"
Надзвичайно цікаво, дякую!
Цікаво знати твою думку: а як ти ставишся до перспективи загального дозволу носіння вогнепальної зброї в Україні?..
Якщо Ти маєш на увазі під "загальним" - з обмеженнями для божевільних і прирівняних до них, то схвально.