Протягом століть український народ був позбавлений державності. Так, у ХІХ столітті територію України між собою розділили дві імперії – Австро-Угорська та Російська. Проте в 1917-18 роках українці все ж отримали шанс на створення власної держави. Внаслідок поразок у війні та загострення соціально-економічної ситуації багатонаціональні імперії зазнали краху, що створило сприятливі умови для піднесення національно-визвольного руху на їхніх теренах.

На українській території, раніше підконтрольній Російській імперії, утворилася Українська Народна Республіка, яка проголосила свою незалежність IV Універсалом у січні 1918 року. Незабаром під тиском зовнішніх ворогів УНР тимчасово припинила своє існування, але у грудні того ж року її відновили на чолі з Директорією.

Тим часом на землях, які раніше належали Австро-Угорській імперії, 13 листопада 1918 року проголосили Західноукраїнську Народну Республіку. Незважаючи на поділ, представників республік не покидало бажання створити єдину соборну державу. Після перемовин між делегацією ЗУНР та Директорією вдалося підписати Передвступний договір, який підтверджував непохитне прагнення ЗУНР увійти до складу УНР як її частини з певною територіальною автономією. Детальні умови договору планувалося розглянути та уточнити  згодом.

22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі під час святкування річниці прийняття IV Універсалу відбулася урочиста церемонія об’єднання УНР та ЗУНР в соборну державу. На площі перед багатолюдним натовпом проголосили Універсал Директорії про злуку двох державних утворень в суверенну Українську Народну Республіку. Представник ЗУНР Лонгин Цегельський передав грамоту «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку. Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень.

Прагнення увійти до складу єдиної держави висловило і населення Закарпаття. 21 січня 1919 року Всенародні збори українців Закарпаття ухвалили рішення про з’єднання із соборною Україною. Однак на перешкоді цьому стали чеські війська, які зайняли територію Закарпаття.

Наступного дня після злуки скликали Всеукраїнський трудовий конгрес – тимчасовий вищий законодавчий орган УНР, який затвердив Універсал Директорії. Остаточне злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР однак відкладалося до скликання Установчих зборів об'єднаної України, які мусили ухвалити Декларацію про злуку. До офіційного затвердження домовленостей на території ЗУНР зберігалися її власні органи влади. Саму ЗУНР перейменували на Західну область Української Народної Республіки.

Проте подальшій консолідації керівництва УНР і ЗОУНР та утвердженню соборної української держави завадили внутрішні протиріччя та несприятливі зовнішньополітичні обставини. Міжпартійні та міжособистісні суперечності українських лідерів держави ускладнювали завершення процесу формування єдиної України. В несприятливій міжнародній ситуації поглиблення суперечностей призвело до того, що 4 грудня 1919 року представники ЗОУНР проголосили денонсування Акту Злуки. Перед фактором зовнішніх військових загроз уряди обох частин України дбали передусім про свої регіональні інтереси та відстоювали власні політичні переконання.

Акт Злуки був виявом прагнення українського народу утворити єдину державу. Не зважаючи на тривале існування українського народу в межах різних імперій, ідея соборності та єдності залишалася одним із основних прагнень національно-визвольного руху. Хоч об’єднання двох частин України в 1919 році не змогло повністю реалізуватися та затвердитися, цей договір мав важливе політичне та ідеологічне значення.

Уже в історії сучасної України, 22 січня 1990 року, у річницю Акту Злуки, між Києвом і Львовом мільйони людей взялися за руки та утворили багатокілометровий живий ланцюг, демонструючи таким чином єдність та солідарність українського народу.