23 листопада 2013, українці вже традиційно вшановуватимуть пам’ять жертв Голодомору, що цього року присвячується 80-м роковинам трагедії. Громадський комітет із вшанування пам'яті жертв Голодомору повідомляє, що у суботу в усіх обласних центрах, 32 країнах світу, у селах та містечках  запалять тисячі свічок. 

Детальніше про перебіг подій 23 листопала читайте тут. 

ГУРТ поцікавився: що громадські організації можуть зробити, щоб у нашій державі гідно вшановувалася пам'ять жертв Голодомору?

Галина Яблонська, народна артистка України, член Національної спілки театральних діячів України:

Кожен, знаєте, «риє свою нірочку», а треба пробивати тунель спільними зусиллями

Фото: http://maidanua.org/

- Я гадаю, якщо наша влада дійде до усвідомлення того, що це було дійсно трагедією і геноцидом українського народу, тоді все буде нормально, тоді вони будуть цю тему підтримувати, а отже вона матиме той розголос, на який заслуговує. Ми як громадськість робимо багато, в усякому разі, я належу до тих, які роблять. Я вистави роблю патріотичного спрямування, пишу сценарії, намагаюся робити все, що в моїх силах. Нам не вистачає консолідації. Ми могли б ці свої посили зробити більш потужними. Тому що кожен, знаєте, «риє свою нірочку», а треба пробивати тунель спільними зусиллями.

Я пам'ятаю голодомор. Моя родина, ми вижили тільки завдяки тому, що дідусь був агрономом і іноді приносив якихось п'ять-шість картоплинок, чи бурячок... А коли привозилась капуста, той качанчик - був найвижчої якості делікатес, діти билися: "ой дай мені качанчик". Зараз, мабуть, так за шоколадними цукерками діти не побиваються, як ми тоді за качанчиком, тому що це було для нас дуже смачно, воно якесь таке трошки солоденьке було. Тож я це пам'ятаю дуже... І як нашу собаку спіймали і десь хтось з'їв, вона залишила трьох цуценяток, які ще були сліпими і потребували її материнського молока. Його не було і вони один за одним теж повмирали. І це було моєю першою великою трагедією. Пам'ятаю, що мене бабуся не випускала на двір саму. І коли одного разу я таки вискочила, побігла, то вона бігла за мною і била мене: "Я тобі казала нікуди не виходь! Я тобі казала не виходь! Чому ти пішла?". Словом, це дуже закарбовано в пам'яті. Уже потім ми зрозуміли які це масштаби набрало, кожен, хто жив у той час, на собі відчув цю трагедію. А зараз, я впевнена, нам не вистачає об'єднаних зусиль, щоб вплинути на владу і переконати її, щоб вона теж стала  національно свідомою. Очевидно, ми самі винні, що в нас немає єдності...

 Оксана Левкова, директор ВГО "Не будь байдужим!":

Громадські організацію мають посадити за круглі столи істориків і дитячих психологів

- Я часто стверджую, найкраще, що може зробити держава - це не заважати громадським організаціям у вирішенні певних їхніх питань. Але коли йдеться про політику популяризації знань щодо Голодомору, однієї з найтрагічніших сторінок у історії 20 століття, то, мабуть, потуг громадського сектору тут замало. Держава має більше можливостей, особливо коли це стосується такої кон'юнктурної сфери як освіта.

Громадська організація, яку я очолюю, всі ці роки прямо чи опосередковано займається саме поширенням історичних знань, відродженням мови, культури у "нешароварних" форматах, зокрема, в школах та університетах. У школах ми зіштовхнулися із  досвідом втоми і розпачу від теми. Чому втома? Тому що держава неделікатно займається цією темою. Ми спілкуємося щотижня із сотнями, тисячами учнів в дуже різних куточках України. Всі ці діти, не злякаюся цього слова, потерпають від того, що їм регулярно на таку морально важку тему треба писати твори. Коли ми їм запропонували написати твір і поборотися за дуже цікаві призи кілька років тому (твір про Мазепу), то діти кажуть: "тільки не про Голодомор!". Отака була реакція. Чому? Тому що втома від цієї теми. Держава насильно імплементує тему, так би мовити, насаджує потребу плакати за викликом, за примусом. Це сльози на виклик, як це не гірко звучить. Величезним гріхом є не дати дітям інформацію про геноцид, а тим більше підтвердити все, що бабусі і дідусі тихенько розповідають в куточку  на кухнях, але не меншим гріхом є привчати дітей плакати на виклик, що робить своїми неделікатними вчинками держава. А розпоч педагогів зумовлений тим, що учні мають назагартовану дитячу психіку, вони надто вразливі. І таке достеменне переживання цього горя, може спричинити (доведено дитячими психологами) неврози, порушення сну тощо. Тому єдине що можна пунктирно-делікатно зараз громадським організаціям, на мою думку, зробити, - це все-таки якось ініціювати різні формати співпраці шкільних істориків і дитячих психологів. Обов'язково посадити за круглі столи, щоб вони могли щільно поспілкуватися. Можливо, тоді ця тема не буде такою важкою, з моральної точки зору, для дітей.

Ця тема  є близькою й мені, тому що по маминій лінії у нас були родичі, які постраждали внаслідок Голодомору. Йдеться про родину з десятьох дітей на Одещині. Хтось вижив, хтось не вижив. Це якась гірка правда, яка померла разом з бабусею і яку вперто приховує моя мама. Але незабаром я серйозно займуся дослідженням цієї теми, підніму архіви, якщо треба, здійсню поїздку до Одещини, поспілкуюся з якомога більшою кількістю людей і доберуся до істини. 

Павло Подобєд, Голова Київської міської організації Спілки Української Молоді в Україні:

Є люди, які бажають зберегти і поширити правду – а це і є щеплення від історичної амнезії

^{Фото: Віктор Крук}

- Пам’ятаю, як маленьким хлопчиком мама з татом відвозили мене на вихідні до бабусі Ольги. Якось я знайшов у ванній кімнаті сухарі. У полотняних мішечках вони були майже всюди: під ванною, біля неї, часом, висіли на стінах. Вже згодом я почув від бабусі оповідання про Голодомор. Бабусі й діда немає вже багато років, однак я твердо знаю, що Голодомор був і його організували комуністи з метою приборкання повсталої України. Тому для мене і моїх батьків передостання субота листопада є спогадом про нашу родину, зокрема, й про тих, хто не вижив у 1932-1933 роках.

Щорічно беру участь в меморіальних заходах до Дня пам’яті жертв Голодомору. Гадаю, що Україна пройшла точку неповернення в усвідомленні цього злочину. Провідну роль тут відіграли громадські організації та об’єднання, ініціатива «знизу». Визнання Голодомору актом Геноциду було повільним, складним, але неминучим процесом. Ореол народної пам’яті можна підтримувати досить довго та успішно, якщо є мільйонні капіталовкладення, адмінресурс, концертні тури «Мы едины», бігборди та сітілайти, закордонні серіали і блокбастери про війну. Пам’ять про Голодомор не має нічого з переліченого вище. Однак є люди, які бажають зберегти і поширити правду – а це і є щеплення від історичної амнезії.
 

 Увага! Копіювання доступне лише для зареєстрованих користувачів порталуГУРТ. Реєстрація займає менше однієї хвилини.