Продовження... Початок 1 травня, 2 травня 

1969 рік — особлива сторінка в історії італійського профспілкового руху,  відома під назвою «гаряча осінь». Тоді на півночі країни розгорнулась справжня боротьба за нові умови колективних трудових договорів і розширення прав трудових організацій. Упродовж 1969-1970 рр. було проведено більш ніж 440 мільйонів годин страйкування на заводах і фабриках. До мітингування долучилась також студенти, які вимагали проведення освітніх реформ для підвищення рівня грамотності населення. З огляду на масовість страйків, уряд пішов на зустріч профспілкам: було прийнято 40-годинний робочий тиждень, право на свободу зібрань на заводах, «150 годин» на право освіти працівникам, однакове підвищення зарплат для всіх. Разом з тим, міцніє феміністичний рух за рівні права жінок. У наступне десятиліття було прийнято чимало законодавчих норм, які закріпили права жінок під час розлучення, допомогу при вагітності, на материнство, догляд за дітьми.

_{1969. Гаряча осінь}

У 70-80х рр., коли відновився фашистський та набув терористичних розмахів комуністичний рух, профспілки вирішили об’єднати свої зусилля. Упродовж деякого часу (1972-1984 рр.) три найбільших профспілкових організацій Італії були об’єднані в одну федерацію. Окрім боротьби з «червоними» терористами, у цей період профспілкам необхідно було боротись і з кризою зайнятості населення. У 1980 році, коли ФІАТ оголосив про закриття заводу у Турині і звільнення 14 тисяч працівників і переведення на державне утримання ще 23 тисяч, на вулиці міста вийшло 40 тисяч протестуючих – подія увійшла в історію як «марш сорока тисяч».

Але боротьбу з ФІАТом профспілки програли, і в об’єднаній федерації намітились розходження щодо подальших дій. Каменем спотикання став т.зв. «Декрет Святого Валентина» уряду Беттіно Краксі 1984 року, за яким вводилось чимало нових положень у трудову сферу і відмінювалась т.зв. «плаваюча шкала зарплат», яка впродовж багатьох років допомагала вирівнювати зарплати відповідно до рівня інфляції. Профспілки виступили проти введення нових норм, вивівши на вулиці Рима 700 тисяч працівників, проте всенародний референдум, ініційований Соціалістичною партією, підтримав декрет, і уряд відхилив вимоги профспілок, внаслідок чого об’єднана федерація остаточно розпалась. На тлі занепаду традиційних профспілок починають з’являтися автономні профспілки, які стали фаворитами колективної боротьби за інтереси окремих галузей.

_{Плакат до Дня 1 травня. 1980 рік}

Події 1989-1991 року – падіння Берлінської стіни, рух Солідарності у Польщі, розвал Радянського Союзу і початок війни у Персидському заливі – відбились і на політично-суспільному житті Італії, насамперед, у вигляді люстрації комуністичних залишків у політиці і в рядах профспілки зокрема. Викриття корупції у вищих ешелонах влади під час безпрецедентної операції «Чисті руки» спричинили глибоку політичну та економічну кризу в країні, а також і в самій профспілці, яка в обставинах за крок до банкротства держави вже не могла боротись за права трудового класу. У 1993 році три найбільших профспілки – CGIL, CISL, UIL були вимушені підписати договір з тодішнім урядом Карло Чампі та федерацією промисловців Confindustria, за яким дали згоду на фіксований урядом розмір заробітної плати упродовж чотирьох років відповідно до передбаченого рівня інфляції. Ця домовленість допомогла стабілізувати ситуацію в країні і незабаром ввійти до Євросоюзу та перейти на єдину валюту – євро.

З приходом до влади у 1994 році Сильвіо Берлусконі розпочинається нова ера в історії країни та профспілкового руху. Перше, за що взявся новий уряд, став перегляд існуючої пенсійної системи. Зрозуміло, це викликало обурення в населення, і у 1994 році вулицями Рима пройшла мільйонна маніфестація протестувальників. Під впливом цих протестів політична коаліція розвалюється, і Берлусконі залишає пост прем’єра, щоправда, не надовго. З подачі однієї із владних партій країною починають ширитися ідеї територіального роз’єднання, і лише за допомогою масових акцій, організованих профспілками у Мілані та Венеції, вдалось зберегти унітарність Італії. Злиття з автономними профспілками у 1996 році повернуло CGIL колишню репрезентативність та могутність. Однак, відсутність законодавчих норм щодо профспілкової діяльності та визначення меж їхнього впливу, дозволило новому уряду Берлусконі, який повернувся на політичну арену після виборів 2001 року, без жодної згоди профспілки прийняти т.зв. «Пакт для Італії» та підписати договори з металургійними підприємствами. Утім, профспілка під керівництвом Серджо Коффераті не здалась.

_{Коффераті Серджо - керівник профспілки(1994-2002)}

Однією із найбільших акцій протесу в історії організації став мітинг 23 березня 2002 року, коли на вулиці Рима вийшли три мільйони працівників з вимогою не дозволити уряду Берлусконі внести зміни до статті 18 Трудового кодексу щодо звільнення працівників на малих підприємствах. 18 квітня того ж року був організований національний страйк проти поправок до статті, які дозволили б зменшити відповідальність роботодавця за звільнення працівника. За вимогою профспілок був проведений референдум, але, оскільки у ньому взяли участь лише 25% населення, його результати не взялися до уваги і поправки таки було внесено.

За часів правління правоцентристського уряду Берлусконі профспілка CGIL неодноразово виступала проти його фінансових ініціатив. Великою перемогою стало недопущення змін до Конституції у 2006 році, яку пропонував уряд Берлусконі, завдяки негативному результату проведеного референдуму.

З початком обрання Сусанни Камуссо генеральним секретарем у 2010 році профспілковий рух почав більше уваги звертати на проблеми жінок-працівниць, зокрема, після т.зв. «випадку Рубі» – неповнолітньої іммігрантки з Марокко, яка наче б мала інтимні зв’язки з прем’єром Берлусконі. Саме завдяки масовим протестам була відкрита судова справа проти прем’єр-міністра, за яким високопосадовець обвинувачується у перевищенні службових повноважень та прикритті проституції неповнолітніх осіб.

У листопаді 2011 року по всій країні пройшли маніфести під назвою «Якщо не зараз, то коли?» з вимогами поваги та достойного ставлення до жінок, що адресувались, насамперед, урядові Берлусконі. Утім, чергова відставка Сильвіо Берлусконі не покращила економічне становище у країні, і новообраному прем’єр-міністру Маріо Монті залишився у спадок вузол невирішених соціальних та фінансових проблем, що викликає нові і нові акції протесту з боку профспілок. Так, 28 вересня минулого року по всій країні пройшла хвиля страйків проти фінансових та кадрових скорочень в адміністративній сфері. «Ми вже віддали» – під цим гаслом найбільші профспілки країни – Cgil та Uil вивели тисячі людей на вулиці італійської столиці, студенти протестували сидячими демонстраціями, до страйку долучились також громадський і сміттєвивізний транспорти по всій країні.

_{Жінки проти Берлусконі. 2011 рік}

Отже, боротьба продовжується і до нині – уже більше ніж століття профспілковий рух Італії стоїть на захисті праці та працівників. І хоч, можливо, не завжди вдається досягти поставлених  цілей – добробуту і рівних прав для працівників незалежно від статі, віку чи національності, – але профспілка є, і не лише на папері – вона діє, має реальний вплив на політику і в її силу вірять мільйони громадян. А це вже, погодьтесь, неабияка перемога демократії.  

Джерела:
http://www.cgil.it/
http://www.uil.it/
http://www.cisl.it/

Фото з відкритих джерел