Як це не прикро, але в нашому демократичному світі третього тисячоліття досі існує… рабство: «біле рабство» — коли люди добровільно торгують своїм тілом. Публічна дискусія "Жовтий квиток: про проституцію століття тому й сьогодні», яка відбулась у Києві за підтримки представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, була присвячена саме цій неоднозначній темі.
У рамках дискусії також була презентована однойменна виставка Ірен Стратенверт, відомої німецької дослідниці, в якій представлені матеріали про торгівлю жінками у 1860-1930 рр. Між іншим, Київ став першим містом Східної Європи, що приймає цю виставку у себе, – раніше її можна було побачити лише у Німеччині у Фундації «Нова синагога Берлін – Центр юдаїки» (New Synagogue Berlin – Centrum Judaicum Foundation) 19.08.2012 – 30.12.2012 рр. та Німецькому еміграційному центрі Bremerhaven: 27.08.2012-28.02.2013 рр.
За часів Російської імперії «жовтим квитком» називали посвідчення жінок, котрі займались наданням інтимних послуг. Для них він був альтернативою паспорту: у ньому вказувалось ім'я, місце проживання та стан здоров'я. Утім, квиток був лише в одну сторону: жінка з цим документом мала право заробляти гроші лише власним тілом, ніякою іншою професією. Якщо паспорт інколи ще вдавалось повернути, то добре ім’я – вже ніколи. Кожна жінка могла отримати цей документ, тобто мала добровільне право на вибір такої професії. Проте чи був добровільним цей вибір?
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. жінки в основному були домогосподарками. І якщо з їхніми чоловіками щось траплялось, вони були змушені шукати собі роботу. Якою могла бути ця робота? Освіту на той час жінки не могли отримати. Тому все, на що вони могли претендувати, – це влаштуватись хатніми прибиральницями, домогосподарками, кухарками. Але й таку роботу було важко знайти. Як зазначила Ольга Мартинюк, одна із доповідачок дискусії, «на початку ХХ ст. у провінції проживали переважно жінки, оскільки чоловіки їхали на заробітки у великі міста. У Києві в той час співвідношення жінок до чоловіків було 100 до 130». Незабаром і жінки вирушили до великих міст.
Маловідомим є той факт, що на початку ХХ ст. серед жінок, які були задіяні у сфері секс-індустрії, більшість належало до єврейської нації. У той час офіційно було встановлено, що євреї у Російській імперії повинні проживати у межах «риси осілості». Але після погромів та примусового виселення з сільської місцевості єврейське населення було змушене переїжджати у пошуках заробітку, проте до великих міст в’їзд їм був заборонений. До 1930 року близько чотирьох мільйонів євреїв емігрували зі Східної Європи, і більшість із них були жебраками. Жінки єврейської національності, котрі залишились самотніми, могли переїхати у Москву чи Санкт-Петербург лише якщо вони реєструвались як проститутки. Так вони збільшували кількість робітниць публічних будинків.
Більшість жінок, що приїжджали з сільської місцевості, були не дуже обізнані з правилами життя у місті, і шахраї з радістю цим користувались. Часто до приїжджих дівчат підходили гарно вдягнені чоловік або жінка, які пропонували гарні заробітки закордоном. Довірливих селянок утримували в орендованих приміщеннях, де вони й чекали на свій «від’їзд закордон». Всім їм пропонували добре оплачувану роботу чи шлюб з іноземцем. І вони щиро мріяли про краще життя за кордоном. Проте насправді їх чекала робота проститутками десь у Європі, в Нью-Йорку, Стамбулі чи Буенос-Айресі. Подорожі за кращим життям часто закінчувалися в борделях або просто на вулицях. На жаль, це дуже схоже на сьогодення.
Фото з сайту ndr.de
Ірен Стратенверт, куратор проекту «Жовтий квиток», розповіла, що для свої виставки вона збирала матеріали та документи про вивезення дівчат та молодих жінок в архівах багатьох європейських міст - Берліна, Гамбурга, Женеви, Відня, у тому числі й українських – Чернівців, Одеси, а також Буенос-Айреса. Знайдені нею фотографії, карти, тексти, листи, поліцейські звіти свідчать про те, що жінкам легкої поведінки жилось не так вже й легко.
Таким чином, на початку ХХ ст. у Російській імперії з’явилась нагальна проблема боротьби з проституцією. Але у той час держави були більше стурбовані анархічними настроями, що поширювались серед населення, і поліції було ніколи займатись «вуличними дівками». Відомі випадки, коли громада намагалась самотужки вирішувати проблему – наприклад, робили самосуд над сутенерами. В Польщі стіни будівель обклеювали плакатами з попередженням про небезпеку потрапити у пастку торгівців людьми з таким змістом: «Шановні дівчата і молоді жінки не розмовляйте з незнайомцями, не розповідайте їм про себе».
Лише коли явище набрало великих масштабів і були організовані міжнародні трафіки вивезення жінок закордон для занять проституцією, уряди багатьох країн серйозно поставились до боротьби з цією проблемою. У 1923 році був створений Міжнародний кримінальний розшук – Інтерпол, одним із головних напрямків роботи якого є саме торгівля людьми. Проте він займається проблемою лише на міжнародному рівні, а всередині багатьох країн все як було так і залишається, як і раніше.
Розгляд проблеми в історичному контексті доводить, що причини потрапляння у пастку торговців людьми сьогодні залишаються тими ж, що й сто років тому: відсутність перспективи у рідній країні, безгрошів’я, брак освіченості, надмірна довірливість і віра у заморських принців...
У наш час щодо проституції однозначної позиції немає. У деяких країнах вона легалізована – як у славно (чи сумно?) звісних Голландії, Турції і віднедавна – у Німеччині, які прагнуть, перш за все, захистити соціальні права проституток. У небагатьох інших (Швеція, Ісландія, Норвегія) – злочинцем вважається споживач послуг, якщо він платить за інтим. Феміністичні організації засуджують легалізацію проституції, вважаючи це легалізацією експлуатації та насильства. З іншого боку, самі секс-працівниці виступають за повну легалізацію специфічної діяльності та за надання соціального захисту – як представникам будь-якої іншої сфери бізнесу.
У більшості країн світу як проституція загалом, так і створення борделів та сутенерство зокрема, знаходяться поза законом, – втім, це не перешкоджає підпільному «процвітанню» сфери секс-індустрії.
Як не прикро визнавати, але питання про «першу найдавнішу професію» навіть у третьому тисячолітті залишається досі відкритим.
Автор: Оксана Зайцева
Редактор: Анастасія Сімашова
Коментарі
Дуже цікаво, дякую Оксано!