Сьогодні познайомимо вас із історією чернігівця, який втратив дружину, будинок, будівництву якому присвятив все життя, приїхав на Менщину, витратив багато зусиль на відновлення документів на житло, але через бюрократію в нашій країні не може оформити компенсацію за втрачене житло. Не дивлячись на все це, Іван Григорович підтримує нашу армію та вдячний всім, хто простягає йому руку допомоги.

 

Своєю болючою історією з нами поділився Троцик Іван Григорович - внутрішньо переміщена особа з Чернігова, який тимчасово проживає в селі Феськівка на Менщині.

 

“Моя війна почалась із невіри в неї. 23 лютого я уявити не міг, що завтра зранку все зміниться і життя перетвориться на суцільний жах. Мені 68 років, проживав в Чернігові, останні роки перед виходом на пенсію я присвятив роботі в Укртелекомі. Поки був молодшим, то будували із дружиною приватний будинок неподалік центру Чернігова, щоб на пенсії пожити, але не судилось.

 

Коли почалась війна моя дружина на той час перебувала в обласній лікарні, але її виписали і сказали, що продовжимо лікування, коли ситуація трохи вляжеться. Війна не закінчилася за тиждень. Дружина померла 3 березня. У мене із рідних лишилась донька і внучка.

До повітряних тривог ми ставились серйозно, тому постійно ходили в бомбосховища в сусідні п’ятиповерхівки.

 

А одного разу вийшли після чергового обстрілу міста і вже свого будинку я не побачив - згоріло все до тла. Була велика пожежа на місці влучання. Цим місцем було моє подвір’я. Знищився будинок, всі прибудови та машина.

Моєму розпачу досі нема межі. Зараз час від часу їжджу в місто, вмиваюсь сльозами і повертаюсь в Феськівку, щоб якось жити далі.

 

Виїжджали з міста нелегким шляхами. Вирішив їхати на батьківщину своєї покійної дружини, так як тут був будинок. Менська громада зустріла дуже привітно, тепло. Люди з розумінням поставилися до мого горя і допомагали чим могли. Дуже підтримали дівчата з центру соціальних служб, а також скрізь, куди звертався в Мені - відчиняли двері, надавали допомогу. Люди в селі почали одразу приносити хто що міг, адже я в чому стояв і дивився на свій палаючий дім - в тому і пішов. Приносили одяг, продукти, посуд, допомалагали грошима.

 

Досі зігріваюсь людською добротою тут і не припиняю дякувати кожному, хто зустрівся мені тут.

 

Разом із моїм подвір’ям знищилися всі документи на нерухомість, їх відновити непросто і майже неможливо, бо все це вимагає величезних затрат. Дім був оформлений на дружину, по документах вона власник. Спробував відновити, але кожна інстанція, куди звертався могла надати лише платні послуги, і в результаті витратив близько 15 тисяч гривень і нічого не добився. Щоб довести справу до кінця треба мати багато коштів, а я не маю. Тому жодних відшкодувань не було за втрачене житло і мабуть вже не буде, що болить неймовірно глибоко. Чернігівська міська рада навіть заяву в мене не прийняла на відшкодування зруйнованого житла через відсутність документів.

 

Зараз дякую за кожен прожитий день долі і попри біль намагаюсь жити далі.

 

Весною ми з донькою почали обробляти город в Феськівці, вирощувати птицю, щоб було як жити та дуже хотілось допомогти хоч якось нашій армії, тому ділились частиною вирощеного з солдатами за допомогою волонтерів.

В найближчому майбутньому хочу долучитися до більш серйозної волонтерської роботи, адже треба наближати перемогу, треба хлопцям допомагати, завдяки яким ми можемо спокійно спати.”

 

Матеріал підготовлено ГО «Центр Доброчин» в рамках проєкту “Сприяння відбудові та сталому розв’язанню проблем ВПО” за підтримки МФ «Відродження», програма «Демократія та належне врядування».

 

Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».