«Коли я побачила військового хлопця, він досить молодий, років 20. Такий юний, у формі, військовому спорядженні, з наплічником. Він йшов по селу біля Києва, але так впевнено, тоді мені його так шкода стало… От, чому такі діти мають йти на війну, ризикувати своїм життям? Цвіт нації гине ще з 14-го року. Це болить», - ВПО Юлія Ковальчук з міста Вишневого, що на Київщині.

«Працюючи у волонтерському штабі, я помітила, наскільки тут відкликалися люди. Це просто неймовірно! Вони так заряджали. Тільки кидаєш клич, що комусь потрібна допомога – питання закривається одразу, в першу годину», - розповідає Юлія про роботу у Богуславському волонтерському штабі.

- Розкажіть про своє життя до повномасштабного вторгнення росії в Україну?

- Я - Юлія Ковальчук з міста Вишневе, що поблизу Києва. Я там працювала і там навчалися мої діти. В мене два сини: одному 14 років, меншому - 13. Вони відвідували різні секції, старший футболом займався, менший – і футболом, і настільним тенісом. Тому більше часу я була зайнята дітьми і їхнім дозвіллям. Жила спокійно, мала купу планів. До речі, саме на восьму годину ранку 24 лютого в мене був запис до стоматолога. Загалом тиждень мав бути дуже насиченим.

- 24 лютого: як цей день прийшов у Ваше життя, якими були перші думки, почуття, коли зрозуміли, що росія розпочала широкомаштабну війну?

- 23 лютого після роботи мала навчання по домедичній допомозі. Там була разом з подругою. Було цікаво і дуже корисно, багато чого фіксували для себе, записували, тренувалися.

Тоді ми поговорили й про те, що може бути (про загрозу повномасштабного вторгнення). Але до останнього в голові не вкладалося, що все це може бути настільки реально. Приїхала додому і в гарному настрої лягла спати. І вже 24 лютого близько 5 години ранку я прокинулася від телефонного дзвінка, мені телефонував брат і сказав, що почалося. Спочатку взагалі не могла зрозуміти, що саме почалося… Але коли він повторив, що почалася повномасштабна війна, я завмерла на декілька хвилин. Це був шок і сльози котилися самі по собі. Навіть, попри те, що в нас вікна в будинку виходять на аеропорт «Київ», вибухів ми не чули, тому що наша квартира розташована в такій собі ніші. Та, коли я почула, як над дахом летить винищувач, то мене трусило більше години. І при цьому, в руках постійно телефон: моніториш новини і телефонуєш мамі, рідним, друзям і якось намагаєшся складати речі, щоб їхати в більш безпечне місце. Це було жахливо. На той момент і моя сестра була у Вишневому, тому ми вирішили їхати, але вже наступного дня. Хоча насправді хотілося їхати саме в ту секунду. І так в стресі і в хаосі минув перший день війни.

А діти… Можливо, через те, що я не панікувала і максимально намагалася тримати все в собі і лише проговорювала, що існує небезпека, але ми маємо оцінювати ситуацію і діяти розсудливо. Все ж таки вони у мене дорослі. Можливо, навіть і через те, що ми не виїхали в перший день і не бачили того хаосу і паніки серед людей, Бог нас вберіг від всього, що могло ще більше нас травмувати.

- Яким був Ваш переїзд?

- Вранці, 25 лютого, ми нарешті виїхали. З собою я взяла трохи одягу, лише зимового: я чогось думала, що це закінчиться протягом двох-трьох тижнів. В нас був зазделегідь запланований маршрут, бо все ж десь на початку лютого ми з братом проговорювали, куди ми будемо їхати в разі вторгнення. Дуже запам’ятався один момент з нашої дороги. Коли я побачила військового хлопця, він досить молодий, років 20. Такий юний, в формі, військовому спорядженні, з наплічником йшов по селу біля Києва, але так впевнено, тоді мені його так шкода стало… От чому такі діти мають йти на війну, ризикувати своїм життям? Цвіт нації гине ще з 14-го року. Це болить Ми тоді, напевно, півдороги проплакали. Це такий момент, який закарбується на все життя.

- Як Вас прийняло нове місто? Чому переїхали саме у Богуслав? І, власне, чому вирішили тут залишитися?

- Найпершим містом в нашому маршруті був Богуслав. Так ми опинилися тут. А на наступний день, як ми приїхали, я пішла у волонтерський штаб.

Його організували мій брат і його друзі тоді ще на базі ветеринарної клініки. Там зібралися дуже хороші люди і я була щаслива бути серед них. Кожен відповідав за свій напрямок. Чесно кажучи, я дуже рада, що пішла туди одразу. Я постійно була на зв’язку, телефон не замовкав ні вдень, ні вночі. Постійно щось вирішувала, записувала в таблиці, координувала. І ця робота мене врятувала від депресії. Адже, постійно потрібно було бути в строю, тому що багато чого залежить від тебе. До прикладу, дзвонили люди, які екстренно виїжджали з Чернігівщини. Вони вночі їхали з дітками і дуже оперативно потрібно було знайти людей, які змогли б прихистити їх на ніч. І дуже приємно було отримувати повідомленя типу: дуже Вам дякуємо, ми поїхали далі. І таких фідбеків було багато. Телефонували цілодобово і ти маєш дати людям відповідь, бо вони чекають. І тому от це мене врятувало. Перший місяць - це на 100%. Потім у нас людей збільшилося у штабі і було на кого делегувати якісь питання і тому ставало легше в роботі.

В мене в Богуславі мама народилася і тут живе, і брат тут мій. Тому було простіше: рідні, знайомі. А ще багато знайомств в Богуславі з прекрасними людьми. В цьому плані було дуже комфортно. Та й взагалі, працюючи у волонтерському штабі, я помітила, наскільки тут відкликалися люди. Це просто неймовірно! Вони так заряджали. Тільки кидаєш клич, що комусь потрібна допомога – питання закривається одразу, в першу годину. Пропонували житло безкоштовно, їжу приносили. Тому стосовно людей і взагалі відношення - тут було дуже комфортно. Про майбутнє не задумувалася, бо потрібно було вирішити питання сьогодення. Думки виїхати закордон також були.

 Пізніше, у березні, я все ж таки поїхала у Вишневе по речі. І так склалося, що мені треба було залишитися там на ніч. І саме тоді стався приліт. Тоді я думала, що вже все. До цього часу не знаю, що саме прилетіло: чи сама ракета, чи уламки. Бо декілька багатоповерхівок навколо мого будинку були з величезними дірками. Після того я вирішила, що ми ще точно поки не повернемося додому.

Знайшла тут роботу. Вирішила шукати, бо розуміла, що власні заощадження закінчуються, а за якісь кошти потрібно жити. Тому зараз працюю в Богуславі.

Дітей також перевела у місцеву школу. Вже забрала й особові справи і вони тут навчаються. Щоправда, онлайн. Але я задоволена рівнем навчання. І тут вони стали більш організованіші. Спочатку обоє синів дуже не хотіли переходити у цю школу, їм психологічно було важко. Якийсь період вони казали, що камери не будуть вмикати. Але вже «лід тане». Я сама дуже люблю Богуслав. Це - моє місце сили. Тому поки плануємо бути тут. А там - побачимо. Ще ця невідомість майбутнього…

- Як війна вплинула на Ваші життєві пріоритети? Чи змінилися Ваші цінності?

- Цінності не змінилися. Вони ще з 2013-14 року незмінні. Тільки ще більш загострилися. От ти розумієш, що матеріальне не так важливо, як важливі люди, які поруч, допомога один одному, підтримка. Внутрішнє відчуття, що Україна понад усе! Тому що це - твоє коріння, твоя історія, сучасність і майбутнє твоє і твоїх наступних поколінь! Єдине що, наша толерантність засмучує. Хочеться більш рішучих дій стосовно російської мови і російського продукту у будь-якому вигляді.

- Що б Ви хотіли побажати українцям?

- Підтримувати й допомагати один одному. Навіть одне добре слово - може дати сили. Ти можеш думати, що це така дрібниця, а воно насправді може подарувати людині надію. Також важливо бути в єдності, бути згуртованими, не бути байдужими до внутрішніх проблем, продовжувати донатити для ЗСУ. І вірити усім серцем в нашу Перемогу!

- Що найперше зробите після нашої Перемоги?

- Дуже б хотіла зустрітися з усіма своїми рідними та близькими. Просто їх побачити та обійняти.

Інтерв’ю провела: Вікторія Дивнич, представниця команди ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав.