Люди, чиї професійні обов’язки пов’язані з допомогою іншим, часто залишаються поза увагою суспільства. Ми можемо говорити про гострі соціальні проблеми, котрі формують ті чи інші тенденції в суспільстві. Дискутувати щодо ставлення до ключових груп, яким потрібна допомога. Висвітлювати історії тих, хто потребував та отримав допомогу. Але, на жаль, майже нічого не знаємо про тих, хто кожного дня працює на цій передовій — людських емоцій, страхів, розчарувань та надії. Тому наш проєкт пропонує придивитися до хелперів впритул, розгледіти нюанси їхньої роботи, відчути важливість та складність цієї діяльності.  

Вікторія Солоніцина пройшла свій шлях захоплення допомогою іншим, важкого емоційного вигорання та довгого пошуку можливостей для його подолання. Більше 20 років вона — одна з ініціаторів багатьох проєктів та движів Центру  “АХАЛАР”.  Лекції, воркшопи, консультації, фестивалі  та багато інших подій, де допомагають знайти свій шлях до життя без виснаження та емоційних трагедій саме хелперам.                                            

Історія четверта. Вікторія

Хелпер має бути в ресурсі, щоб жити та допомагати

Вікторія багато років сама працювала в сфері активізму та правозахисту в Україні та Польщі.  Центр АХАЛАР є одним з співзасновників та партнерів Освітнього дому прав людини в Чернігові.

- Ми робили багато різноманітних проєктів, і згодом я почала бачити ситуації, в яких опиняються хелпери через кілька років після початку своєї робити. Спочатку здається, що ми можемо врятувати всіх, маємо знання, досвід, мотивації. Нас надихають гуманістичні цінності та розуміння того, що ти потрібний іншим людям. Але через рік, два, три, люди вже мають досвід різних, не завжди успішних, кейсів, при цьому, часто вони не мають інформації про таких самих, як вони, щоб подивитися на ситуацію ззовні або порадитися, - пояснює Вікторія свій шлях до усвідомлення важливості створення системи допомоги саме людям професій, які допомагають.

Вікторія зізнається, що майже завжди хелпери залишалися зі своїми успіхами та невдачами сам на сам, бо не знали, куди звертатися за порадою, допомогою. Бо людям в ролі помічника часто доводиться мати справу з дуже емоційно виснажливими кейсами — це й довготривалі проблеми біженців, хвороби та смерть підопічних, відчай тих, хто займається бездомними тваринами. І ситуації повторюються по колу: вони докладають надзусилля для того, щоб зробити щось якомога краще, але часто це перевищує їхній ресурс, їм не вистачає компетенцій.

- Справа у тому, що ніхто нас не вчить допомагати людям. Ну, немає такого навчального закладу, де розповідають, як допомагати іншим, при тому, вижити самому. Тому гасло - “допоможи хелперу” вже понад 5 років зі мною.

Вікторія ділиться: сама опинилася в ситуації, коли мала дуже сильне емоційне вигорання. І тоді в Україні складно було знайти психотерапевтичну та психологічну допомогу тим, хто втомився допомагати. За останні п’ять років цей напрямок “вистрілив”, бо є попит — під час Революції Гідності та з початком війни з’явилося багато людей, які завзято допомагали та емоційно включалися в складні ситуації інших людей і країни в цілому.

- Розумієте, люди, які допомагають іншим, зазвичай мають високий рівень, я б сказала, дар емпатії. І саме тому вони якісно надають допомогу. Але це означає, що до них “простий доступ” - всі починають сприймати їх як безкінечний ресурс допомоги. Окрім цього, хелпери часто відчувають ретравматизацію - людина знов і знов під час допомоги потрапляє в ситуацію, яку колись пережила сама. Дуже важлива також атмосфера в організації та команді. Багато залежить від того, наскільки в організації є можливість проговорювання того, що така робота — це дуже важливо, цінно, значимо. З емоційним вигоранням простіше боротися, якщо людина в принципі розуміє свою значимість. Але часто в організації нема такої культури — прагнути зробити так, щоб волонтери були здорові та відчували цінність роботи, не втрачали мотивацію, коли працюють. Щоб у доступі був, наприклад, контакт психотерапевта або місця, де можна пройти супервізію. Коли я розмовляю з колегами з Норвегії чи Польщі, вони часто питають: а чи є у ваших хелперів можливість отримувати психологічні консультування та допомогу? На жаль, частіше за все з’ясовується, що не тільки не мають можливості, а й навіть не підозрюють, що їм це необхідно.

Вікторія стала однією з ініціаторок цьогорічного фестивалю “Якість життя хеплерів - цінність для місцевої громади”,  який є частиною великого фесту, що проводить Освітній дім прав людини. За її словами, в нього закладена ідея того, що в Україні хелпер - людина професії, що допомагає — часто залишається у тіні, але робить велику роботу, за яку не беруться державні структури, не встигають громадські організації. Допомагати іншим можуть люди різних професій або взагалі без потрібних навичок, але всі вони мають право отримати допомогу собі. На цьому фесті підняли важливу тему — що повинний знати хелпер, щоб бути в ресурсі, щоб вижити. А також говорили про необхідність визнати важливу роль людей професій, що допомагають, для місцевої громади, для оточення. За два тижні проведено 15 майстер-класів та зустрічей з українськими спеціалістами та представниками з різних країн.

- Я б сформулювала ціль нашого фестивалю так: ми хочемо, що хелпер зрозумів, що існує така проблема, і знав, куди звернутися, щоб отримати поради та допомогу. Мій досвід говорить про те, що багато людей цікавиться темою вигорання, багато проводиться тренінгів на цю тему, але як тільки справа доходить до практики, де потрібно взяти відповідальність за своє здоров’я, у справі залишається тільки невеликий процент. Бо не існує дивовижних “пігулок”, а для допомоги собі треба прикласти зусилля. Інколи це стосується невеликих змін: прийняти рішення 15 хвилин на добу займатися диханням чи йогою, плавати чи прогулюватися парком. І усвідомлювати, що робиш це ти для себе і не відчувати себе при цьому винним. Поки не всі готові брати на себе таку відповідальність, бо не розвинута в нас ще культура цінності власного здоров’я, - пояснює Вікторія. 

Тематика фестивалю дозволяє заглибитися у проблеми хелперів та відшукати можливі варіанти допомоги собі. Запропоновані лекції та майстер-класи розглядають проблему емоційної втоми з різних боків: побачити 5 ознак, які вкажуть на надмірну втому, спробувати зрозуміти свої бажання та віднайти мотивацію в роботі і в житті, поговорити про людей, які рятуючи інших, змінили своє життя. Своїм особистим досвідом “виживання” на піку емоційного навантаження поділилися й норвезькі колег.

- Як на мене, вони говорили про культуру відповідальності за себе і своє самопочуття - в першу чергу. На майстер-класі “Життя правозахисника — добре самопочуття, ризик та права людини” Елізабет Лангдал розповіла, що на її дзеркалі висить перелік ознак емоційного вигорання. Який нагадує, що треба відмічати, чи не став ти більш цинічним, чи не змінив своє ставлення до людей, чи не відмовляєшся часом від спілкування з друзями. Якщо це відбувається — то це не про людей навколо і не про твій поганий характер, а про те, що настала емоційна втома. І ти потребуєш допомоги. 

Важливо знайти  цільову аудиторію. Звісно, Центр АХАЛАР широко інформує щодо можливості брати участь у таких фестивалях та тренінгах, але частина учасників знаходяться серед тих, з ким об’єднує багаторічне партнерство. І це збільшує довіру до проєктів та спеціалістів, які діляться своїм досвідом та методиками запобігання  емоційної втоми.

- Ми маємо дуже широке коло тих, хто вже був у різних інших проєктах. І інформаційний ланцюг працює добре: все більше людей мають бажання дізнаватися про способи підтримки ментального здоров’я та працювати над своєю стресостійкістю. Окрім цього, ми вже третій рік проводимо індивідуальні сесії, запрошуємо спеціалістів на супервізійні майданчики. І тепер я вже дивлюся на цей процес більш оптимістично, ніж це було ще п’ять років тому.