Свобода від дискримінації є одним з базових принципів підходу заснованого на правах людини. Українське законодавство визначає, що «дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними»[1].

Всі міжнародні документи з прав людини містять заборону дискримінації, як одну зі своїх статей; окремим вразливим до дискримінації ознакам – інвалідність, стать, раса, міграція та інше, присвячено низку спеціалізованих документів. Така увага свідчить про те, що свобода від дискримінації часто порушується, а ідентифікувати та доводити ці порушення досить складно. Згідно чергового Звіту Уповноваженого Верховної Раду України з прав людини протягом 2019 року було розглянуто 385 звернень громадян, в яких зазначено 422  повідомлень про випадки дискримінації та відкрито 61 провадження за результатами здійснюваного моніторингу стану дотримання принципу недискримінації[2].

Саме тому важливу роль відіграє запобігання дискримінації. Одним з най поширених способів є механізми інклюзії, або включення. Не дивлячись на те, що в Україні цей термін розглядають переважно у зв’язку з дотриманням прав людей з інвалідністю[3], його практична значимість ширше, об’єднує запобігання дискримінації для всіх вразливих груп, а також передбачає включення людини у різні аспекти соціального життя, якщо за будь-яких обставин така людини втратила змогу реалізовувати свої права, свободи та законні інтереси навіть без наявності в неї стійкої дискримінаційної ознаки.

Типовим прикладом інклюзії є Універсальний дизайн - принцип дизайну місць, речей, інформації, повідомлень та політики, який дозволяє скористатися ними найбільш широкому колу людей у найрізноманітніших ситуаціях та не передбачає створення окремих або спеціальних можливостей для такого користування. У найбільш простому розумінні, Універсальний Дизайн – це дизайн усіх речей, в центрі уваги якого знаходиться людина і який враховує потреби кожного і кожної.[4] Важливо те, що використання універсального дизайну створює об’єкти, що є зручними для усіх. Так пандусом може скористатися не лише людина з інвалідністю, а й батьки з дитячим візком, людина з валізою, людина похилого віку, людина на велосипеді або самокаті.

Інклюзії в культурі на державному рівні приділяється недостатньо уваги. Фактично єдиною інституцією, що опікується цим питанням, є Український культурний фонд. У своїй Стратегії він зазначає, що «для різних груп соціуму не однакова доступність до культурного продукту та можливостей для культурної самореалізації: низький рівень інклюзії у мистецтві, низький рівень мобільності культурного продукту, недостатній розвиток культурної інфраструктури особливо на регіональному та місцевому рівнях»[5] та визначає ставить за мету програми «Інклюзивне мистецтво» «сприяти забезпеченню культурних прав для людей з інвалідністю та … подолання бар’єрів між суспільством в цілому і місцевими громадами, з одного боку, та особами з інвалідністю і їхніми спільнотами, з іншого»[6].

В широкому сенсі, з урахуванням різних вразливих до дискримінації груп, інклюзію в культурі можна розглядати, як активність де представники таких груп:

• виступають митцями,
• споживають культурний продукт,

або діяльність спрямована на висвітлення перед суспільством існуючих бар’єрів для цих людей з метою усунення бар’єрів.

Часто такий широкий підхід ще називають соціальною інклюзією.

Основними проблемами інклюзії в культурі є те, що вразливі групи не розглядаються як ресурс, відповідно не враховується їх творчий потенціал, вони не розглядаються як платіжоспроможні клієнти, а усунення наявних для них бар’єрів не розглядається громадами, як власна задача, й не усвідомлюється їх наявність.

Наприклад, люди з числа ВПО лише нещодавно отримали шанс стати частиною громад, беручі участь в місцевих виборах[7]. До цього моменту вони розглядалися виключно як проблема, ресурс ВПО (освіта, компетенції, досвід роботи) цілеспрямовано громадами майже не використовувався. Хоча є багато прикладів активності саме ВПО в проектній діяльності, зокрема в культурній сфері. Однак ці приклади переважно є ініціативою самих ВПО та їх спробою реалізувати себе й вижити, а не результатом спільних дій з місцевою громадою. Один з прикладів – Платформа «ТЮ» в Маріуполі започаткована активісткою та мисткинею з Донецька Діаною Берг[8].

За очікуваннями децентралізація зокрема мала привести до того, що перехід коштів та влади від центрального до місцевого рівня мав би означати, що жінки – теж вразлива до дискримінації група - матимуть більше можливостей для висловлювання своїх пріоритетів. Однак на практиці, жінки, а особливо ті, що потерпають від множинних форм дискримінації (жінки-рома, жінки з інвалідністю, жінки-ВПО тощо), майже повністю виключені з процесів  пов’язаних з прийняттям рішень.[9] Наслідками стала нестача виділених коштів на послуги, якими користуються жінки, зокрема дошкільні заклади для догляду за дітьми та позашкільну гурткову діяльність, у той час, як місцеві адміністрації продовжують виділяти кошти на інші проекти.[10]

Окремо варто розглянути включення людей з інвалідністю. Згідно з дослідженнями макроекономічних показників світовий ВВП щорічно втрачає від $1,37 трлн до $1,97 трлн через виключення людей з інвалідністю з трудових відносин[11]. Якщо припустити, що включення людей з інвалідністю дозволить відновити 50% цих втрат, то все одно залишається від $1400 до $4 тис. на кожну людину з інвалідністю у світі для реалізації інвестицій у такі стратегії[12]. Тобто запровадження принципу розумного пристосування[13] на практиці має конкретні показники економічного сенсу.

Досвід харківського фестивалю Інклюзіон[14] показує, що люди з інвалідністю зацікавлені бути включеними в культуру у якості митців та у якості споживачів культурних продуктів[15]. Серед них є актори, художники, співаки та інші творчі люди. В той же час, дискусія навколо бар’єрів, що заважають включенню, ініційована через мистецтво, викликає відгук в громаді.

Очевидно, що шлях від світових трендів через напрацювання культурних установ обласних центрів та крупних міст варто враховувати на рівні місцевих громад та ОТГ.

Підготовлено в рамках проекту “Підхід, заснований на правах людини, у змісті та реалізації культурних політик в Україні”, який виконується БФ «Резонанс» за підтримки Українського культурного фонду.