У рамках фестивалю «Кіномедіа» та спепроєкту «Останні аналогові вибори» ми поспілкувалися з відомою правозахисницею Олександрою Матвійчук, яка представляє організації Центр громадянських свобод та Євромайдан SOS. 

З Олександрою ми обговорили такі питання:

• як вимірюється соціальна та громадянська відповідальність;
• хто такий свідомий українець;
• дізналися більше про Центр громадянських свобод та Євромайдан SOS;
• які є ризики для сучасної молоді;
• якою буде Україна через 5 років;
• як закінчити війну з Росією;
• чи можуть співіснувати політика і соцмережі

Доброго дня, мене звати Олександра Матвійчук, я правозахисниця, я працюю для того, щоб права кожної людини в Україні були захищені, щоби влада була підзвітна народу, щоби суд був незалежний, а поліції ніколи не прийшло в голову побити мирну студентську демонстрацію. І я переконана, що цих стратегічних завдань можна достягти тільки масовим залученням людей до правозахисної роботи.

Я спеціалізуюся на створені кампаній, механізмів і проектів, які дають можливість звичайним людям робити надзвичайні речі.

Як вимірюється соціальна та громадянська відповідальність?

Я можу відповісти словами відомого філософа-дисидента Євгена Сверстюка, який відсидів багато років в таборах, і мені пощастило з ним зростати ще з шкільних років. В одному із своїх есе він написав, що є різні люди в різні часи, і є такі, що думають тільки про те, щоб вижити, є такі, що думають тільки про себе, а є такі, які скрізь підставляють свої руки, тому що все розсипається і розмивається, коли бракує добрих рук, які скрізь наводять лад. У нормальні часи таких людей називають добропорядними громадянами. Коли щось негаразд із суспільством, таких людей називають героями. Але на героях не виїдеш. Підпирати плечима суспільні інституції потрібно усім. Що означає мати міру відповідальності більше, ніж за себе, за свою сім’ю, чи за поріг своєї квартири, бо люди доволі часто обставляють свою квартиру, як якусь лялечку, а за порогами цієї квартири, вже у під’їзді, вони вважають, що це не їхня відповідальність і не треба докладатися до того, щоби змінити світ, який знаходиться за порогом квартири. І от оця міра відповідальності, яка має поширюватися більше ніж за свою власну квартиру – це те, чому українцям треба вчитися. І напевно, у багатьох були такі випадки, це я якраз хотіла проілюструвати, коли людина йде по вулиці і, до прикладу, вона бачить сміття, і звичайно можна сказати: «От я вибрав політиків, хай вони прийдуть і це сміття поприбирають своїми руками», а можна почати щось із цим сміттям робити, в даному випадку сміття - це метафора. І завжди, от завжди, я переконана, є такі люди, вони можуть бути серед рідних, серед друзів, вони прийдуть та скажуть: «Ну що ти робиш, є ж політики, яких ми вибирали, нехай вони прийдуть і оце сміття прибирають? Тебе что, больше всех нужно?» - запитають вони. І от коли людина відповідає сама собі: «Так, мені більше за всіх треба», - от тоді для мене настає народження цієї самої відповідальності, яка більше за поріг своєї квартири.

Хто такий свідомий українець

Це людина, яка розуміє мету своїх вчинків, тобто для чого вона робить. Але часто цей вираз вживається з такою позитивною конотацією, не просто розуміє, що вона робить, а робить добрі вчинки і от в такому сенсі - це людина, яка докладає зусиль для досягнення якихось публічних цілей, грубо кажучи, вона інвестує, робить таку соціальну інвестицію свого власного часу, енергії, знань, вмінь, приватних ресурсів для досягнення неприватного загального блага.

Про Центр громадянських свобод і Євромайдан SOS

Це правозахисна організація, яку я очолюю. Ми більше відомі своїми ініціативами і кампаніями. Унікальність нашої організації в тому, що ми намагаємося залучати звичайних людей до правозахисної роботи. Я глибоко вірю в те, що насправді стратегічні великі зміни можливі тоді, коли до них долучаються люди. От найбільш відома ініціатива, яку ми запустили, це була ініціатива «Євромайдан SOS», яка виникла у відповідь на брутальний розгін мирної студентської демонстрації 30 листопада 2013 року. Ми об’єднали кілька тисяч людей і працювали 24 години на добу. Тоді через наші руки проходили сотні і сотні побитих, заарештованих, підданих катуванням, людей обвинувачений в сфабрикованих кримінальних, адміністративних справах. Це був дуже складний час, направду, ми працювали дуже багато з людським болем, концентрованим людським болем. Знаєте, драматичні часи вони дають можливість людині і шанс розкрити свої найкращі риси. І от тому, я роботу цієї ініціативи ще згадую, як щастя працювати пліч-о-пліч з фантастичними людьми, досить звичайними в житті, але які робили надзвичайні речі.

               «Євромайдан SOS» був першими, хто започаткував кампанію «Let my people go» і поставив на порядок денний, в тому числі міжнародний, питання доль політичних в’язнів і нині звільненого, найбільш відомого з них, Олега Сєнцова, але й багатьох інших, які продовжують утримуватися в російських в’язницях, на території Росії, окупованого Криму, а також в донбаському полоні на окупованій території Донецької, Луганської областей.

Які ризики в сучасної молоді

Перше, я б хотіла звернути вашу увагу на те, що ми багато речей сприймаємо як данність, ми сприймаємо як данність - розкіш жити в країні, де хоча б вибори відбуваються, вільні, не без проблем, але, де можна писати в соцмережах, що ти вважаєш за потрібне і до тебе не приходять спецслужби і тебе не запроторюють за ґрати. От люди, особливо молоді, які не застали, не мають з чим порівняти, вони не розуміють, що це, правда, розкіш. А друге, вони не розуміють, що за це треба боротися, це не дається раз і назавжди. Свободу і права людини, оці цінності демократії верховенства права треба виборювати своїми діями кожен день. Друга річ, яка мені здається, більш соціологи досліджують, це молоде покоління, воно не здатне об’єднуватися, воно не сприймає будь-якої ієрархії, може це і гарно, але це означає, що перед обличчям якоїсь великої загрози є питання, чи буде здатне молоде покоління, якщо це загроза, а так завжди буває, випаде на їх долю, вони зможуть побудувати якусь структуру, більшу, ніж прийти в коменти у соцмережах і під якимось постом зробити хвилю і висловити свої обурення, а працювати в довгу систематичну, в горизонтальній мережі, в структурі будь-якій горизонтальній, ієрархічній. Цього дуже мало у сучасної молоді спостерігається. Із колегами правозахисниками проблему, яку зараз ми бачимо, - егогуманізму. Тобто, молоді люди в Америці, у Франції вони не толерують расизму, наприклад, не толерують дискримінації, не толерують приниження прав жінок, але що вони роблять, вони намагаються вибороти собі особисто комфортний простір, тобто вони не борються з цим, як явищем, а просто говорять, що ми не хочемо, щоб цей професор приходив в цей університет, тому що нам не подобається його погляд і на цьому зупиняються. І от цей гуманізм, який обертається в егогуманізм, тільки для себе комфортний простір і от життя без дискримінації, без приниження тільки для себе - це проблема, бо треба думати не тільки про себе, а й про суспільне благо.

Якою буде Україна через 5 років

Я точно знаю, що від того, як я зараз буду працювати з командою, залежить, якою буде Україна через 5 років, якою країною вона стане. І я можу сказати, якою я б хотіла її бачити. Ну і я розумію, що через п’ять років такого можливо і не буде, але загалом я працюю на те, щоб в нашій країні просто не потрібні були правозахисні організації.

Як закінчити війну з Росією

Є велика спокуса шукати прості відповіді на складні питання. І це не тільки українська риса, ми бачимо це повсюдно і на цьому, до речі, спекулює популізм, і до влади приходять по всьому світу, навіть в розвинених країнах, популістичні уряди. Вони спрощують картину дійсності і намагаються сказати що на складні питання можна дати прості відповіді. Немає простої відповіді, що треба робити українцям, щоб завершити війну, воно розкладається на багато складних питань і тут, якщо відповідати все ж таки спрощено, але більш менш не втрачаючи сенсу, мені здається, що українцям треба взяти відповідальність за це на себе.

Чи можуть співіснувати політика і соцмережі

Ну вони вже співіснують незалежно від моєї відповіді. Ми можемо згадати, що кампейнер Дональда Трампа сказав, що один і той самий меседж вони п’ятдесят тисяч варіантів використовували, щоб досягти різних цільових груп. Тобто, хочемо ми цього, чи не хочемо, це все відбувається. Звичайно мне це трошки лякає, тому що нічого нового насправді, просто з’явився інструмент, який дозволяє поширювати дуже швидко не тільки інформацію, але й емоційні стани. От ти читаєш пост і ти заряджаєшся або гнівом, або сумом, або радістю. І люди - технологи, які знають як це все діє, виходить, що вони можуть хакнути не комп’ютер, вони можуть хакнути людину, нашу свідомість і змусити нас робити те чи інше, голосувати за ту чи іншу партію.

Що вас надихає

Мене надихають люди. Я багато спілкуюся з людьми по всій країні і з людьми із інших країн, які працюють в набагато гірших, ніж я умовах, навіть якщо брати в українському вимірі, якомусь волонтеру з Сєверодонецька чи Слов’янська треба зробити набагато більше зусиль, ніж мені, яка все ж таки живе в Києві і має доступ до посольств, до ЗМІ, там до якихось інших речей. І коли я дивлюся, які речі вони можуть робити, попри цю відсутність таких можливостей, це мене вражає, захоплює і я відчуваю себе, от знаєте є такий символічний простір і я в цьому символічному просторі відчуваю себе поряд із цими людьми, і це не просто надихає, а це дуже підтримує, в ці складні моменти, які у всіх бувають.

Відео інтерв’ю >watch