В Інституті суспільно-економічних досліджень відбувся експертний круглий стіл «Психолого-медико-педагогічні комісії (ПМПК): ресурс  чи перепона на шляху до впровадження інклюзії в Україні?» Чи не вперше за весь час існування проблеми зустрілися представники різних сторін. З одного боку – батьки, організатори дитячих будинків сімейного типу та активісти громадських організацій, а з іншого – профільні фахівці з Міносвіти та КМДА. Тривалий час ці сторони перебували в стані «замороженого конфлікту» через незадоволення діями одне одного. Чиновники твердять, що громадськість здіймає галас безпідставно, оскільки відсутні інші дієві механізми освіти для неповносправних дітей, крім як існуючий порядок ПМПК. Та в свою чергу киває у бік представників комісій та освітян, буцімто вони надто формально виконують свої обов’язки.

І ось сторони зустрілися на нейтральній території, аби подолати той антагонізм, що утворився за багато років. Інститут суспільно-економічних досліджень виступив у ролі об’єднуючого майданчика для всіх зацікавлених сторін. А передумовою для зустрічі стала нагальна потреба сформувати спільне бачення щодо майбутньої роботи ПМПК та знайти спільні точки дотику.

Сьогодні ПМПК надають свої висновки та рекомендації щодо вибору освітнього закладу для дитини, і саме це часто викликає нарікання, мовляв, комісії працюють на систему інтернатних закладів, займаються «рекрутингом» вихованців для системи, яку потрібно докорінно змінювати. Про інклюзивну освіту там воліють взагалі не згадувати,  мовляв, українська школа поки що до цього не готова, немає грошей, програм, асистентів вчителя тощо.

Так, найпростіший шлях – це спрямувати дітей з тими чи іншими відхиленнями в спеціалізовані інтернатні заклади. І начебто ПМПК готові просувати актуальні ідеї реформування цієї сфери, але далі слів справа не доходить.

Світова ж  практика засвідчує, що діти з відхиленнями можуть (і це є пріоритетом) вчитися в звичайних школах, можливо, за спеціально створеними умовами. Так, вони потребуватимуть на першому етапі особливої уваги, але мова не йде про якісь додаткові великі кошти, які варто буде спрямовувати в систему освіти. Головне – підхід держави до цієї проблеми й визначення пріоритетів.

В багатьох країнах Заходу директори шкіл навіть не знають, скільки учнів з особливими потребами навчається у їхніх закладах. Їх це не цікавить, адже держава, впровадивши інклюзію як складову системи освіти, створила дієвий автоматичний механізм. А директор керує загальним процесом. Водночас інші діти, які не мають проблем з розвитком, стають більш толерантними у ставленні до однолітків з особливими потребами. І в такій системі координат відбувається їхнє дорослішання, формується соціальний світогляд…

В Україні – все по-іншому. Подібні випадки, якщо й мають місце, то це поки що виключення з правил, а не дієва система. Й ПМПК тут ні до чого, адже якщо дитина опиняється у звичайній школі, то це наслідок якихось домовленостей між батьками й керівництвом навчального закладу.

Всі погоджуються з тим, що серед собі подібних, діти з особливими потребами почуваються більш-менш комфортно. Це не є проблемою у перші роки навчання, але згодом у них виникають проблеми. Спеціальні школи – це сортування по нозологіям, діти мають штамп такої школи на все подальше життя. 90 відсотків дітей не знають, як жити поза межами мікросоціуму, до якого вони звикли, навчаючись у спецшколі.

Учасники круглого столу погодилися, що сьогодні ПМПК – стресовий орган для дітей і батьків, хоча за логікою це має бути ресурсний центр для впровадження доступної та якісної освіти для тих, хто її потребує. Сьогодні комісії зберігають всі ознаки великої радянської моделі, головна мета якої, умовно кажучи, спрямувати сліпу дитину в спецзаклад для сліпих, а не для глухих.

Не можна, звичайно, сказати, що держава не намагалася щось змінити в цій сфері. Спроби, точніше рух у бік спроб реформування, були. Зокрема кілька разів протягом останнього часу змінювалося положення про ПМПК, створювалися експертні ради при міністерстві із залученням громадськості. Але концептуально модель не змінюється. Вибудована система не дає себе здолати. Психолого-медико-педагогічні комісії сьогодні позбавлені якихось прав, наприклад, рекомендувати (примусити) той чи інший звичайний навчальний заклад взяти дитину. Можливо, члени комісії і не проти ставити так питання, але в державі просто відсутня модель дієвого реагування ПМПК на актуальні потреби батьків, зацікавлених громадських кіл, органів опіки тощо.

Учасники круглого столу спробували сформувати спільне бачення механізму потрапляння в школу дітей з особливими потребами, й визначити роль у цьому ПМПК. За результатами діалогу вже найближчим часом буде підготовлено резолюцію й намічено «дорожню карту» з реалізації задумів.