Заклад, що завжди був осередком допомоги мешканцям регіону, за лічені години перетворився на центр екстреного реагування. Медики, не маючи часу на страх чи роздуми, стали до роботи, адже розуміли: попереду – невідомість, але їхня місія залишається незмінною.

Львівщина стала однією з ключових областей, що приймали сотні тисяч внутрішньо переміщених осіб з перших днів. Потік пацієнтів зріс у рази. Люди, рятуючись від війни, потребували не лише безпеки, а й медичної допомоги. Лікарня зіткнулася з безпрецедентними викликами: гострою нестачею медикаментів, необхідністю працювати в режимі 24/7 та постійним психологічним тиском. Через порушені логістичні ланцюги в перші тижні виник дефіцит критичних препаратів, витратних матеріалів і реабілітаційного обладнання. У цей складний період, коли більшість допомоги направлялась на східні регіони, керівництву закладу вдалось  отримати значну підтримку від міжнародних благодійних фондів і волонтерів, що допомогло стабілізувати роботу та зберегти життя багатьох пацієнтів.

За три роки війни через лікарню пройшли тисячі пацієнтів. Кожна історія — це біль, боротьба, надія. Маленький Марк народився на 29-му тижні з вагою всього 850 грамів. Через критичне порушення кровопостачання у матері, лікарі мусили терміново провести кесарів розтин. Два місяці в реанімації, цілодобова боротьба команди неонатологів – і сьогодні Марк важить 5,5 кг, з цікавістю пізнає світ і доводить: диво можливе. Його історія — символ незламності лікарів і сили життя.

Попри відносну безпеку регіону, війна нагадує про себе постійно. Операції тривають навіть під виття сирен, важкохворих евакуюють до укриттів, а медики знаходять сили підтримувати пацієнтів, попри втому й небезпеку. Лікарня працює на межі можливостей: потік пацієнтів не зменшується, а брак кадрів стає дедалі відчутнішим, особливо середнього та молодшого персоналу. Багато фахівців виїхали чи змінили сферу діяльності, тож через нестачу медичних працівників навантаження на медсестер і санітарів зростає до виснажливого рівня.

“Ми звикли жити у ритмі сирен, — каже медична сестра. — Але не маємо права зупинитися. У будь-який момент може прибути той, кому потрібна наша допомога”.

Попри всі труднощі, лікарня продовжує працювати, приймати пацієнтів, адаптуватися до нових викликів війни. Вона все ще залежить від міжнародної підтримки: медикаменти, обладнання, кваліфіковані фахівці – усе це залишається життєво необхідним.

Три роки українські лікарні працюють у реаліях війни. Прифронтові шпиталі рятують під обстрілами, міські приймають сотні поранених, а тилові ведуть довготривалу боротьбу за кожного пацієнта. Але їх усіх об’єднує стійкість, професіоналізм і нескореність. Львівські медики зізнаються: їхня сила – в єдності. Підтримка колег, усвідомлення своєї місії та жага допомагати стали тим стрижнем, що дозволяє їм триматися навіть у найтемніші часи. Вони не зупиняються, бо їхня робота – це життя людей.

Серед них ті, хто тижнями не бачив родини, хто не мав вихідних, хто без вагань віддав себе цій справі. Це більше, ніж професія. Це – покликання. Лікарня продовжує працювати, приймати пацієнтів, адаптуватися до нових викликів війни. Але для того, щоб рятувати, їй потрібна підтримка. Ліки, обладнання, фахівці – усе це дає шанс на життя.

Три роки боротьби. Три роки без права на втому. Але лікарі не здаються, бо знають: життя перемагає. Завжди.