«Для нас Мандрівний – як ковток повітря, коли людина відчуває, що вона жива і що вона справді щось може. Коли ми не думаємо про те, як нам важко, не зациклюємося на вибухах, а продовжуємо дивитися фільм в укритті за чаєм чи кавою з цукерками, і спілкуватися, — каже одна з організаторкок фестивалю у Запоріжжі Лариса Головко. — Це мистецтво, що надає ресурс і обʼєднує, майданчик, де люди можуть відкритися і бути собою».

 

Для Ольги Леонтьєвої, регіональної координаторки з Мелітополя, котра через російську окупацію була змушена евакуюватися до Запоріжжя, фестиваль – це перш за все памʼять про дім. Щоосені вона проводить його для мелітопольців, які разом із нею знайшли прихисток у Запоріжжі, та онлайн – для тих, кого доля розкидала по всьому світу.

 

«Хочеться щось залишити людям із їхнього вже минулого життя, те, що було для них цінним. Я не можу повернути їм Мелітополь, але можу дати оце відчуття «своїх», коло тих, хто розуміє, з ким можна розділити думки й емоції. Всі наші покази завершуються одним: наступний раз ми вже точно зустрінемось у Мелітополі, а люди, які приходили вперше, казали, що ніби побували вдома, – ділиться пані Ольга. – Мені здається, зараз важливі не території, а перш за все люди і звʼязок між ними. Мандрівний його зберігає і дає сили всім нам триматися».

 

Що запам’яталося найбільше? Покази і рефлексії, які розчулили до сліз: «Дівчинка далеко від дому» і розмова з військовим-мелітопольцем із передової, а також «Чоботи в ґрунті, руки в землі», де в образі помідорів вони побачили своє – черешню.

 

«Хтось може спитати, де помідори, а де черешня? Та коли щось болить, ти скрізь несвідомо шукаш оцю схожість, виходиш на те, що турбує. Для нас це було дуже в контексті», – каже Ольга Леонтьєва.

 

Аудиторія ж пані Лариси була найрізноманітніша: від пересічних запоріжців і запоріжок, які приходили на публічні покази, до школярів/-ок, студентів/-ок, військовослужбовців/-иць, ВПО, працівників/-иць закладів пробації, підлітків/-ок, які мають судимість, а також наркозалежних, які проходять реабілітацію. Мали нагоду поспілкуватися з Едуардом Андрющенком, дослідником із команди фільму «Київські файли» родом із Запоріжжя, з відомою українською режисеркою, співаторкою «Дівчинки далеко від дому» Алісою Коваленко та героїнями стрічки.

 

«Дуже багато було і болю, і сміху, і різних-різних історій. Стрічки цікаві і настільки вдало підібрані, що відкривають цілий спектр важливих тем і створюють такий простір, де люди хочуть відкриватися і говорити, – каже Лариса Головко. – Для мене, наприклад, було несподіванкою, коли після показу “Порося Нельсон” діти почали розказувати про булінг у школі, про який не казали раніше ні батькам, ні вчительці. Дехто з людей старшого віку не могли дивитися “Київські файли”, як діти, ледь не зривали показ і, навпаки, замикалися – це досі болісна і не прожита для них тема. Активне обговорення з експерт(к)ами було на перегляді “У сітях” для підлітків, це був один із кращих і найважливіших наших заходів. Загалом, двох тижнів було мало, і ми вже сумуємо за фестивалем».