Цього року друком вийшов морально-філософський твір українського письменника з Канади Юрія Поляківського «Україна – тужіння про народ». ГУРТ поспілкувався з автором, діаспорцем, викладачем, політиком, бізнесменом, членом Асоціації українських письменників художньо-соціальної літератури. Аби належним чином відобразити думки співрозмовника, текст цього інтерв'ю став результатом тривалої бесіди. 

- Розкажіть, будь ласка, трішки про себе. Де народилися, де вчилися, чим займаєтеся?

- Мої батьки переїхали до Канади під час Другої світової війни. Мама і тато народилися в Харкові, а я вже в Торонто. Хрещений був у православній церкві, ми – членами української громади. Мої батьки навчили мене говорити українською мовою. Я відвідував курси українознавства, потім в університеті вивчав релігійні студії та англійську літературу. У 1990 році викладав у Тернополі в семінарії. Також займався політикою та бізнесом. Декілька років тому, близько п'яти, почав писати книжки. Політикою займався близько 30 років у сфері комунікації. В 2013 році приїхав до України і потрапив у Революцію. Це змінило моє життя. Останні часом я 4-5 місяців кожного року живу тут, в Києві.

- Чи часто до цього Ви приїжджали в Україну?

- Може, сім разів. Перший раз був у 1990-му, тоді я вже побачив ті великі зміни, що сталися в політичній історії та житті громади. Але я бачив їх як іноземець. Тепер я думаю в контексті українського суспільства, української громади. Тобто я не дивлюся на себе як на людину з Канади, з Торонто, хоча безперечно я наповнений західними демократичними принципами, тими впливами.

- Розкажіть, будь ласка, яка діяльність української громади в Канаді?

- У Канаді українська громада представлена багатьма організаціями. Зараз громада, в основному, допомагає українцям в зоні АТО. Канадський уряд та українська громада в Канаді дуже підтримують Україну. Також вони збирають гроші. Але існує там одна проблема. Україна потребує експертів із західним мисленням. Українська громада в Канаді могла б більше робити для України, якби достеменно знала, що тут, в Україні, потрібно. Канадські українці хочуть знати, як вони можуть практично допомагати, і не лише в контексті АТО. Безперечно, багато членів української громади можуть допомогти в експертній оцінці різних політичних проектів, консультуванні.

- Нещодавно вийшов друком ваш твір «Україна – тужіння надії про народ». Це філософські роздуми про буття українського народу, про Революцію Гідності. Розкажіть, будь ласка, про його написання та презентацію.

- Я написав твір англійською мовою. Дуже важливо, що його я написав для українців в Україні. Спеціально для молодого покоління. Моя мета – підтримувати духовний настрій, що був створений на Майдані. Це не лише утримання емоцій, адже я чітко розумію, що зміни не приходять із емоціями. Я хотів не лише продовжити їх, я хотів додати текст – це як початок будування бази демократичної системи. В своїй книзі я прагнув розповісти про ці принципи і показати внутрішню мету Майдану. Я запитував багатьох людей на Майдані, чому ви тут. Багато відповідало: проти Януковича та корупції. Але вони говорили, в основному, «проти» чого вони, я ж, у свою чергу, хочу передати «за» що ми там були, за які демократичні принципи там стояли.

- Багато українців розчаровані нинішньою ситуацією, адже думали, що після Революції Гідності відразу почнемо жити краще. Реформи не дають свій результат відразу, на це потрібен час. Що б Ви порадили українцям у цьому аспекті?

- Це наївна точка зору. Люди мають розуміти, що революція – це час зміни. Насправді українці ще не розуміють, що вони здобули. Вони вигнали корумпований уряд. Це великий-превеликий здобуток! Тепер потрібно подумати, що за цей час зробили ми. Це була не лише політична революція. Я думаю, що це було щось інше. Українці стали перед вибором. Молоде покоління нарешті запитало себе, як ми хочемо жити. Це філософське запитання, навіть онтологічне: що це значить – бути? Це філософічна і моральна революція, а не лише політична. І люди на Майдані відповіли: ми хочемо фундаментальних демократичних прав, хочемо суспільство, засноване на християнській етиці, аби люди жили за законом. Це одне – вигнати корумпований уряд, але зовсім інше – мати філософську і моральну базу, використовувати закон в контексті щоденного життя. На жаль, цього поки не зроблено. Вже рік фундаментальні принципи або параметри демократичної системи не існують. Наприклад, соромно, що ще й досі існує недоторканність народних депутатів. На Майдані були лідери, які обіцяли протилежне. Друге: великий сором, що до цього дня не сидять винуватці трагічних подій на Майдані. Поки ніхто не буде арештований, засуджений, покараний за протизаконні рішення і акції, що сталися на Майдані, демократії в Україні не буде. Бо це фундаментальний принцип гідності особи. Якщо ми не можемо покарати тих, хто вбивав та мордував на Майдані в той час, коли не лише українці, а й увесь світ спостерігав за подіями, ми не матимемо демократії, не буде антикорупційних реформ, не буде змін. Це фундаментальні речі: не вбивай, не кради, і якщо ми не можемо їх практикувати у щоденному житті, демократії не буде. Потрібно змінити не лише закони, а й мислення.

Люди наївно думають, що політики мають такий вплив, аби зробити системну реформу. Я б сказав, що зміну будуть не у Верховній Раді, вони будуть під впливом організацій, що показують, як жити наново. Найважливіша річ у тому, щоб люди йшли не на Майдан, а в ці організації, де б розробляли програми, показували «плоди» демократичної системи. І до того ж тепер є час йти під стіни Верховної Ради і вимагати, аби політики дотримувалися своїх обіцянок. Це не третій майдан, бо принцип «робіть те, що ви обіцяли» – це фундаментальний принцип демократії.

- Інколи виникає думка про те, що Схід і Захід України дуже різні на ціннісному рівні. Що Ви про це думаєте?

- Скільки українців голосувало за незалежну Україну? За 90%! Я знаю російськомовних людей, які служать і в добровольчих батальйонах, і в Національній Гвардії. І якщо Ви їх запитаєте, чому вони це роблять, вони скажуть: я патріот України! У зв’язку з тим, що вони походять з Донецької чи Луганської областей, говорять російською, я не можу їм сказати, що вони не українці. До чого я веду?! Люди думають про своє громадянство і про те, хто вони, в контексті свого щоденного життя, тобто вони знаходять свою ідентичність через щоденні практики. Люди на Донбасі є такі, які вони є. Я не можу їм казати, які вони мають бути. Люди насправді бачать, що дії Росії на Донбасі не є початком руйнування України, а, як ми знаємо з історії, це продовження її руйнування. І насправді українці в модерній історії дали на це відповідь: перше – якщо ви прийдете на нашу землю, ми будемо боротися і битися проти вас. Ви вже не маєте права виступати проти нас. Друге – ми хочемо жити в мирі; ми не хочемо йти поза свої кордони, але воюватимемо за те, хто ми є: ми – українці.

Зараз всі – і Схід, і Захід – об’єднанні проти цих агресивних сил. Також Україні варто навчитися важливої речі – не варто сподіватися на когось іншого, окрім себе. Є народи і уряди, що підтримують Україну стовідсотково, але вони не будуть вирішувати наших проблем. Ми маємо зробити це самі. Ми маємо самі навчитися платити пенсії нашим людям, а не протягати руку перед Заходом і просити допомоги. Декілька тижні тому ми заплатили частину наших боргів – 120 мільйонів доларів. Наприклад, греки цього не зробили. Це і є початок. Ми мусимо навчитися виконувати взяті на себе зобов’язання.

- Як, на Вашу думку, останні події – Революція Гідності, анексія Криму, воєнний конфлікт на Сході України – змінили українців?

- Коли я повернувся до Канади, в мене запитували, як змінилася Україна. І я розповідав про те, що мене вразило. Я побачив, що вже молоде (сорок років і молодше) покоління не боїться чи то агресії, чи то урядового авторитету. Відбувся великий злам: від радянського мислення до індивідуального. Молоде покоління сказало, що воно вже не хоче слухати авторитетів і уряд, воно готове брати відповідальність за власне життя і життя країни на себе.

- Інколи говорять про generation gap – розрив між поколіннями: літні люди, які ностальгують за радянським минулим, та мобільна молодь, яка їздить закордон, сприймає західні цінності. Скільки поколінь українців має народитися, аби повністю позбутися радянської свідомості?

- Молоде покоління ще не знає, як все робити, але вони вже усвідомили, що є представниками нових західних принципів. Мої батьки не вірять в революцію, мої діти підтримують Майдан, я підтримую своїх дітей. Пам’ятаєте, як першого разу «Беркут» почав бити студентів? Наступного дня, незалежно якою мовою людина говорила, всі сказали: як ви сміли бити наших дітей?! І це була найважливіша річ, що об’єднувала всіх! Люди сказали, що вони хочуть правильно жити. Уряд мав змогу піти на компроміс, але не зробив цього. Люди для себе вирішили – вони більше не дозволять бити своїх дітей! Тоді був закладений початок, фундамент Революції Гідності. Було вирішено, що кожна особа є важливою і цінною! Люди старшого покоління, можливо, не повністю підтримували всі акції на Майдані, але я знаю, що вони підтримували своїх дітей. Вони боялися, бо їхнє мислення засноване на тому, що вони мають слухати уряд і робити те, що він їм скаже. Нове покоління так не думає. І це дуже важлива різниця, бо нове покоління бачить, що воно може брати відповідальність на себе, воно має вплив і може побудувати суспільство, що ґрунтується на законі.

- Ви пишете про гомо совєтікус і називаєте цей тип «хворою людиною». Як боротися із такою хворобою? І чи почалося боротьба?

- Гомо совєтікус – це тип радянського мислення. На противагу йому є демократичне мислення. Одна система – незаконна, друга – базована на законі. Одна грунтується на зневазі до людей, інша говорить про їхню цінність. Одна корумпована, інша говорить, що красти не можна. Люди самі мають вирішувати, де вони хочуть жити. Але насправді українці вже вирішили. Один тип мислення вірить в авторитет і використання зброї проти своїх людей, інший каже, що ми не погоджуємося з вами, але не будемо влаштовувати репресії проти своїх, ми будемо вести з ними діалог. Одна система хоче, аби всі думали однаково, а інша – що ми будемо толерантними.

- Ви багато пишете про проблеми українців. Однією з найбільших проблем є корупція. Ви називаєте її «свідомим навмисним злочином». Хабар – аморальна жахлива спільна таємна змова». Безперечно, українці засуджують будь-які прояви корупції серед державних чиновників, але на жаль, в повсякденні середньостатистичні громадяни самі не гребують таким способом вирішення проблем. Люди часто готові платити хабарі, аби, наприклад, пришвидшити хід своєї справи в бюрократичній системі. Як боротися із цією подвійною мораллю?

- Корупція – це коли немає ідеалу. Прочитаю, це важливо (читає, – авт.): «Корупція – це відсутність ідеалу, неправильний бракований менталітет і спосіб існування». Що я хочу сказати? Що це за цінності, за якими хочуть люди жити? Це фундаментальні питання Майдану: як ми хочемо жити? Що є ідеал? І, коли ми скажемо, що цей ідеал є, тоді ми будемо знати, як боротися проти корупції. Люди знають, що матеріалістичний світогляд не є правильним. В Україні є традиція, що починалася ще від Володимира Великого, – традиція християнської віри. Тепер стоїть питання, якою буде філософічна база добудовування українського суспільства. Я думаю, що ми зможемо це знайти в християнстві. Я себе часто запитую, як ми можемо казати, що ми християнська нація, якщо наша система така корумпована, а суспільство грішне?

Секрет українців в тому, що вони є найбільшими лицемірами в світі: кажуть одне, роблять інше. Я був шокований. Вони показують пальцем на політиків, на всіх інших, але не дивляться на себе і не беруть на себе відповідальності. Ще одна базова річ демократії – кожен бере відповідальність за себе. Кожен повинен замислитися, чи не руйнує він моральний ідеал свого життя такими вчинками (даванням хабару). Якщо люди потрапляють у ситуацію, де їм здається, що вони мусять платити хабар, вони мають сказати – ні! Це можна цікаво організувати: потрібно, щоб одного дня всі люди вийшли і сказали «ні» корупції. Ця акція матиме великий вплив. Можливо, хтось скаже, що вона на показ, але це матиме велике символічне навантаження.

- Нещодавно в Чернігові пройшли вибори до Верховної Ради. Багато хто називав ці вибори скомпрометованими хоча б через те, що кандидати вдавалися до різних не зовсім чесних методів: жорстка пропаганда, роздача «соціальних пакетів». Все це було розраховано на людей старшого віку. Результати виборів були для багатьох несподіваними. Зрештою, як показують соціологічні дослідження, молодь на вибори не з'явилася.

- Старші люди відповідальніші, тому вони й прийшли на вибори. Ця проблема є в усьому світі. Молоді люди мають розуміти, що вони є членами суспільства. Якщо вони хочуть мати зміни, вони мусять брати участь у виборах. Ця відповідальність навіть більша. Вони мають брати участь в житті громади. Молодь повинна розуміти, що зараз бюрократи бояться людей.

Щодо корупції. Потрібно зробити дві речі одночасно: однією рукою руйнувати, іншою – будувати. Треба, аби були люди, які будуть систематично стояти і показувати, хто є членами корумпованої системи. Я думаю, українці цього не можуть зробити – руйнувати і будувати. Думаю, що країна не має навіть тисячі людей, що можуть зробити ці зміни. А тепер відповідь із казки «Лис Микита»: Лис хоче курку, курка – це бюджет. Потрібно зробити так, аби Лис не мав доступу до бюджету, до грошей. Тобто, на мою думку, боротися проти корупції треба,  звільнивши 25% бюрократів. Треба прибрати стару систему, а потім будувати нову. Хату не малюєш перед тим, як все не приготуєш. Є люди на Заході, українці, які люблять Україну і готові прийти на допомогу в боротьбі з корупцією. Має бути Національна Комісія, котра розслідуватиме те, що сталося на Майдані. Там мають бути судді, україномовні та російськомовні, закордонні експерти, котрі зможуть українському загалу показати, що там сталося, хто був відповідальний тощо.

- Хто має бути в комісії? Довіра до українських суддів в суспільстві підірвана.

- Не всі українські судді брудні. Однак до процесу варто залучати суддів із Заходу, з Європи. Там мають бути дослідники правничих наук. Це має відбутися, адже покаже, що люди хочуть змін і реформ. Вперше в історії модерної України хтось візьме відповідальність за законом і гідність. Діаспора, безперечно, зможе в цьому допомогти.

- Ви згадували Майдан як місце боротьби проти зла. Як себе показала там церква?

- Перше. Старші люди розказують, що насправді вони ніколи до Майдану не бачили такої єдності українських церков. Такого не було в модерних часах. Це велике досягнення українського суспільства! Я знаю деяких провідників: вони зустрічаються, говорять, радяться. Друге, але це вже буде критика. Зі Старого Заповіту ми знаємо, що пророки виступали проти корупції й беззаконня. Вони казали, що не можна жити не по закону, не можна вбивати. Але мені здається, що насправді на Майдані церква проґавила нагоду відкрито виступити проти уряду або проти зла. Де були релігійні люди, люди церкви, котрі б вийшли і відкрито сказали, що це неправильно?! І я говорю не лише про час Майдану, а й про всю історію незалежної України. Зараз у людей є великий потенціал до духовного відновлення країни. Люди, а особливо молодь, прагнуть духовного. Так, безперечно у важкі хвилини церкви були з людьми, але поряд із цим на церквах лежить відповідальність за моральне життя України. Що є метою церков? Вони мають проповідувати Євангеліє, тобто закликати людей до покаяння і до нового життя. Церква має йти в світ і проповідувати Святе Письмо. Церква мусить навчити, що кожна людина повинна брати відповідальність за свій гріх. Тільки після цього буде ідеал, за яким має жити суспільство. Це щоденна праця церков у суспільстві. Я б сказав, що до певної міри українські церкви цього не роблять. Священники не повинні ховатися за мурами своїх церков, вони мають йти в народ.

- Існує думка, що нація є насправді сильною тільки, тоді коли має єдину національну церкву. Цьому є підтвердження історія Польщі. Коли польський народ, згуртований навколо католицької церкви, пережив три поділи Речі Посполитої, репресії, окупацію, концентраційні табори і, попри це, зміг відновити свою державність. В Україні є велике релігійне різноманіття, Православна церква розділена. Останнім часом все частіше лунають думки про те, що потрібно створити в Україні єдину помісну церкву шляхом об'єднання українського православ'я. Що Ви про це думаєте?

- Якщо церква знає свою мету, то, я думаю, інші речі є не настільки важливі. Мені здається, зараз не час говорити про єдність церков чи про те, яка церква має бути національною. Я не експерт в цьому. Але мені здається, церкви мають займатися будуванням суспільства, заснованого на моральних християнських принципах. Хто хоче з церков будувати, а хто проти цього – це відповідь на запитання про те, яка церква з народом, а яка ні. Насправді є запитання, на чиїй стороні Московський патріарх, і ця проблема навіть не політична. 

Треба пам'ятати, що всі західні демократичні інституції базовані на засадах християнської етики. Не забуваймо, що історія України завжди лежала в контексті християнської віри. Якщо ми будемо розуміти, що кожна особа цінна, бо створена Богом, це матиме великий вплив на те, як ми будемо будувати наші інституції.

- Якою бачите долю України?

- Бачу політичну ситуацію в Україні без надій. Але я вірю в силу молодого покоління, хоча воно ще не готове до влади, вони не знають, як займатися політикою, як писати закони. Я говорю лише з молодими, бо старі не хочуть змінюватися. Молоді скоріше можуть прийняти зміни, старші – ні. Однак я знаю, що люди вірять в демократію.

Спілкувалася Оксана Полулях