Цьогорічний Міжнародний фестиваль про права людини Docudays UA запропонував глядачам не лише ретельно відібрані актуальні документальні фільми, а й креативні іновації, зокрема, вранішні покази, майстер-класи для дітей, студентське жюрі, конкурс короткометражних фільмів.

Про результати фестивалю та документальне кіно в Грузії ГУРТ спілкувався  із Арчілем Хетаґурі та Ілеаною Станчулеску – авторами фільму «Ноосфера», організаторами Міжнародного фестивалю документального кіно на Кавказі CinéDOC-Tbilisi. На Docudays UA ці режисери-документалісти презентували секцію «Ефект Грузії», а Арчіл Хетаґурі також був членом жюрі фестивалю й обирав переможців конкурсу DOCU/КОРОТКО.

 _{Арчіл Хетаґурі та Ілеана Станчулеску на Docudays UA-2015,}

_{автор фото - Валерія Мезенцева}

- Пане Арчіл, Ви не вперше приїхали на Міжнародний фестиваль про права людини Docudays UA. Як змінився загальний настрій фестивалю за ці роки?

Арчіл Хетаґурі: - Я помітив, що в Україні фестиваль Docudays UA викликає величезний інтерес. Всі кінозали заповнені. Приходить багато молоді. Також було чимало міжнародних гостей.

- Я прочитала декілька facebook-постів від українських режисерів про те, що вони не згодні із презентацією Ентоні Батса щодо його фільму «ДНР, або химерна історія країни-саморобки». Режисер сказав, що мав на меті зробити фільм нейтральним, не займаючи позицію жодної зі сторін. Чи був це правильний опис?

Арчіл Хетаґурі: - Я не знаю, чи був цей фільм нейтральним. Не думаю, що режисер документального кіно взагалі може зробити об'єктивний фільм. Це завжи суб'єктивно.

- Чи може документальне кіно помінятися ролями із телебаченням, взявши на себе місію розповіді правдивих історій? Особливо про Східну Україну, особливо за умов пропаганди.

Арчіл Хетаґурі: - Телебачення ніколи не зможе зробити тих речей, які робить документальне кіно. Телебачення реагує на новини. Вони завжди залишаються на одному  рівні в той час, коли документальне кіно глибоко аналізує життя і предмет стрічки. Я не думаю, що документальні фільми можуть існувати на телебаченні так само, як на фестивалі. Це завжди буде два різні медіа. Якщо ж на телебаченні покажуть  фільми із  Docudays UA, це вже буде великим досягненням.

Я не знаю, чи в Україні по телебаченню йдуть документальні фільми. В Грузії ТБ залишається ізольованим від фестивалів. Там можуть бути тільки якісь фестивальні новини.

- Який український фільм вас найбільше вразив?

Арчіл Хетаґурі: - Фільм «Лікар іде останньою» Світлани Шимко вразив мене своєю головною героїнею, яка була лікарем під час Майдану, а зараз на Сході України. Для мене вона була дуже особливим персонажем. Її ім'я – Таня. 

- Що складніше, на вашу думку, зняти короткометражний  чи повнометражний документальний фільм?

Арчіл Хетаґурі: - Обидва метри дуже важко зняти. Все залежить від теми. Я бачив багато разів документальні фільми, де тема не мала потенції для довгого фільму. Але також бачив багато короткометражних фільмів, чиї повнометражні версії я б залюбки передивився. Наприклад, цей український фільм про лікаря. Я б хотів побачити його повнометражну версію. І, думаю, її можна було б без проблем зробити. Але я розумію, що це була випускна робота режисерки. Вона вчилася на магістерській програмі, і її завданням було зробити фільм коротшим.

- Як усе складається із фестивалем CinedocTbilisi?

Арчіл Хетаґурі: - Ми провели два фестивалі. У жовтні буде третій. Уже почали вибирати фільми для грузинів. Молоді грузини проявляють великий інтерес до фестивалю. Ми показуємо фільми у різних регіонах країни. І фестиваль допомагає людям зрозуміти, що таке документальне кіно. Вони не звикли дивитися креативні документальні фільми, тому асоціюють їх із телерепортажами. Сподіваюся, наш третій фестиваль буде таким же багатолюдним, як і Docudays UA.

- Поділіться найважливішими результатами освітнього проекту Docstories Black See.

Ілеана Станчулуску: - Режисери документального кіно, монтажери, продюсери і професіонали зі сфери ТБ та інших медіа з чорноморського регіону (Україна, Росія, Туреччина, Румунія, Болгарія, Вірменія та Білорусія) об'єднали свої зусилля для спільної роботи. Учасники проекту попрацювали у трьох воркшопах: у Тбілісі, Сібіу та Амстердамі. Деякі фільми з України та Росії, робота над якими почалася на Docstories Black See, показали на різних фестивалях.

Найголовніша ідеєю Docstories Black See – розвивати проекти разом, презентувати історії публіці. Регіон Чорного моря – незвіданий. І ми можемо багато зробити, аби розказати про нього світові через документальні фільми.

- Який ваш наступний фільм?

Арчіл Хетаґурі: - На жаль, зараз у нас немає часу робити фільми, адже ми зосереджені на фестивалі. Я повинен знайти спосіб поєднувати роботу над фестивалем і моїми власними проектами. Поки я не можу цього зробити. Я буду фокусуватися на CinedocTbilisi до тих пір, поки ми не сформуємо команду, яка зможе займатися фестивалем і стане незалежною. Тож мушу трохи почекати.

Я зробив портрети біженців із Абхазії та Осетії. Було дуже важко, оскільки займався цим у перервах у роботі над іншими проектами. Постараюся зробити монтаж цих портретів, коли в мене буде час. Можливо, зніму фільм, який покаже сучасну ситуацію у Грузії, проблеми внутрішньо переміщених осіб із Абхазії та Осетії. Грузини знають про них небагато і тільки з новин та телебачення, а от документальних фільмів про це було не так багато.

- Що ви думаєте про фільми на тему Майдану?  

Арчіл Хетаґурі: - Дуже важливо, що ці фільми зняті. Деякі з них фрагментарні, деякі базуються на персонажах. Вони розповідають про різні реалії країни, що дуже важливо для всієї Європи, не тільки для України. Ймовірно, є дуже багато фільмів про Майдан. Але йдеться не про кількість, а про важливість. Це документи сучасної української реальності.

- Як гадаєте, українське суспільство стає сильнішим, свідомішим, обізнанішим?

Арчіл Хетаґурі: - Складно сказати. Як можна стати сильнішим? В Грузії війна 2008 року кардинально змінила ситуацію. Коли я йшов по вулиці, бачив шокованих людей. Це було дуже сумно. Війну можна було відчути у Грузії скрізь. Я не знаю, про що думали люди в той момент. Важко залишатися раціональним. Зараз я спостерігаю, як війна приносить лихо в Україну. З одного боку, можна чомусь навчитися і саморефлексувати. Але я не вважаю, що в українців був вибір. Цю війну почали не українці. Сподіваюся, режисери в Україні отримають шанс знімати фільми не про війну, а про звичайне життя, маленькі проблеми людського буття, міжнародні теми. Я б хотів, щоб документальне кіно розвивалося із маленьких історій. Все залежить від  креативності. Думаю, наступного року ми говоритимемо з вами на інші теми, а не про війну.

Англомовну версію інтерв'ю читайте тут.