Страшні події, що пережила Україна у своїй історії, закарбувалися в пам’яті народу. Свідомо чи підсвідомо, але вони впливають на нас сучасних. На молодих і трохи старших. На тих, хто пройшов Афганістан, і на тих, хто ще донедавна слово «війна» уявляв тільки в контексті Великої Вітчизняної.

Що таке Голодомор 1932-1933 років і як усвідомлення причин та наслідків цього жахіття впливає на національну самоідентифікацію, напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій ми запитали у голови Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.

- Скорботна четверта субота листопада в Україні – День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Поясніть, будь ласка, чому слово «голодомор» у множині.

- Уже понад десять років ми відзначаємо саме четверту суботу листопада як, найперше, день пам’яті загиблих у 1932-1933 роках. Прийняли також традицію говорити про масовий голод 1921-1923 і 1946-1947 років. Особисто я вважаю, що ми повинні говорити й згадувати всі ці страшні події, але про Голодомор як унікальне явище, як Голодомор з великої літери варто згадувати тільки про Голод 1932-1933 рр. Від тих голодів, що також були надзвичайно жорстокими, він вирізняється своїм геноцидним характером. І, як у Ізраїлі та всьому світі говорять про Голокост з великої літери, так само українці мали б говорити про Голодомор і про масовий голод 1921-23, 1946-47 років. Навіть якщо цей день буде називатися Днем пам’яті жертв Голодомору й ми згадуватимемо насамперед ті мільйони, які загинули у 1932-33 роках, це не значить, що ми нехтуємо пам’яттю інших жертв чи голодів. Однак ми маємо розуміти, що коли ми говоримо про злочини радянської влади, то одним із найбільших був саме Голодомор 1932-33-го.

- Ви вжили слово «геноцид». Поясніть, будь ласка, що ж відбувалося з українським народом у ті страшні роки?

- Я вважаю, що це була свідома політика радянського керівництва, спрямована на знищення українців як національної спільноти. Ця операція мала декілька складових, зокрема, включала в себе знищення української національної церкви та знищення української національної еліти – письменників, поетів. Одним із центральних ударів був удар по українському селянству, тому що саме селянство було носієм української національної ідентичності – найбільше українців було селянами і найбільше селян було українцями. По суті, всі разом ці удари давали можливість знищити українців і створити умови для їх перетворення («переплавлення») у єдиний радянський народ.

- Чому на міжнародному рівні сьогодні одні держави визнають факт Голодомору як геноцид, а інші – ні?

- Звичайно, тут є певний аспект політичних ігор, бо, до прикладу, дуже серйозно тисне на інші країни Російська Федерація. Зокрема, декілька років тому завдяки записам WikiLeaks стало відомо, що російське керівництво й особисто Володимир Путін тиснув на керівника Азербайджану, щоб той у жодному випадку не визнавав Голодомор геноцидом. І це лише невеличкий факт, що був викритий завдяки зливу інформації, а насправді таких ситуацій набагато більше.

Та разом із тим нам треба розуміти: у тому, що не всі країни визнають Голодомор геноцидом, так само є і наша вина. Досі не проведено достатньо роботи, яка могла б донести цю інформацію до світу. Це тільки починається, і, якщо порівнювати Україну з тим же Ізраїлем, то там донесення правди про Голокост тривало десятки років, і врешті-решт привело до того результату, що зараз весь світ визнає Голокост геноцидом. Я думаю, що в нас попереду ще дуже багато роботи.

- Чи продовжують українські науковці працювати над цим питанням?

- Так, і українські науковці вже дуже багато зробили. Виявили основний масив документів, відбулися основні концептуальні переосмислення цих документів. Зараз відбувається пошук додаткової інформації, граней, які до цього часу не вивчалися. До прикладу, дуже цікавим аспектом, який зараз привернув увагу науковців і про який ми особливо багато говоримо цього року, – це спротив напередодні Голодомору, а саме: селянські повстання, що мали місце у 1930-32 роках. Дотепер ця інформація була маловідомою, а зараз завдяки таким історикам, як Людмила Гриневич та Богдан Патриляк, тема піднімається. І вона теж додає дуже багато до розуміння, чому Сталін завдав удару. Зокрема, він боявся, що може втратити Україну, боявся, що місцевий розмах антирадянського руху набере такого масштабу, що Україна відділиться від Радянського Союзу, і більше того – що це може викликати «ефект доміно».

Зараз Путін також почав свою агресію не тільки тому, що хотів завоювати Україну, а й із остраху, що Україна відірветься від російської опіки і що це теж потягне за собою «ефект доміно», бо інші пост-радянські країни теж прагнутимуть повної незалежності. Відповідно, зараз він намагається будь-якими засобами вплинути на ситуацію.

- Як розуміння того, що відбулося тоді, формує нас сьогодні як українську націю?

- Як це не парадоксально, але Голодомор, точніше, пам’ять про Голодомор, робить нас українцями. Після того, як було завдано цього страшного удару і загинули мільйони людей, здавалося, що українці цього не переживуть. Але пережили. Слава Богу, пережили після цього і страшну Другу Світову війну. І дуже багато з тих, хто пережив Голодомор, зберегли в собі пам’ять про цю страшну трагедію. Пам’ять, яка розповідала, що може статися, коли приходить чужа влада! Багато з тих, хто пережив Голодомор, згодом виїхали за кордон. І там, живучи у вільному світі, вони отримали можливість розповідати про цю страшну біду. Відповідно, у країнах діаспори, у першу чергу, Канаді, Австралії та Західній Європі, почали утворюватися групи людей, котрі розповідали про це, публікували спогади, проводили різного роду пам’ятні заходи. Там ця пам’ять збереглася і допомогла українцям зберегти себе як національну спільноту.

І, що найважливіше, ця пам’ять потім вплинула і на ситуацію в Україні. У 1982-1983 роках по всьому вільному світові відбувалися заходи вшанування пам’яті жертв Голодомору. Всюди, окрім території України та радянського блоку. Але заходи набули такого розмаху, що на них змушена була реагувати і радянська влада, заперечуючи факт Голодомору. Врешті-решт це призвело до такої дискусії з діаспорою, що радянська влада змушена була створити комісію з істориків, які мали заперечити Голодомор як геноцид і зумисну політику Сталіна, називати голод випадковим чи природнім. І, до речі, одним із членів Комісії був Станіслав Кульчицький, який починав свою роботу із замовлення радянської влади, але потім настільки прийшов до переосмислення, що, по суті, став одним із дослідників Голодомору, розкриваючи вже правду про те, що сталося тоді, у 1932-33 роках.

Дійшло до того, що у 1987-1988 радянська влада вже не могла заперечувати самого факту голоду. Спочатку про це згадав Щербицький, потім у «Літературній Україні» почали публікуватися спогади про Голодомор. І, відповідно, правда про Голод, яка проникла в Україну, дала тріщину в радянській системі, що поступово почала розвалюватися. І не тільки завдяки правді про Голодомор, тому що була правда і про репресії, і визвольний рух, але факти про Голодомор були дуже важливими. Люди, які пережили Голодомор і були ще живі, почали його згадувати. Створено Асоціацію Дослідників Голодомору, почалися громадські заходи вшанування, потім до них долучилася держава. І в результаті сьогодні Голодомор як геноцид української нації визнають 72 відсотки українців. Це дуже багато, якщо зважати на те, що інші теми, особливо з історії України, розділяють людей, бо немає якогось спільного розуміння. Натомість, трагедія Голодомору чи не найбільше об’єднує українців.

- Що нам, українцям, як нації слід пам’ятати і берегти, щоб таке жахіття більше ніколи не повторилося?

- Події, про які ми говоримо цього року, – повстання, що мали місце у 1930-1933 роках, показують: українці здатні боротися, українці можуть чинити завзятий опір. Але брак єдності перед спільним ворогом призвів до того, що українцям завдали страшного удару. Тому це той урок, який ми повинні пам’ятати завжди: ми зможемо побороти будь-якого ворога за умови, що будемо разом.

Спілкувалася Марія Курбатова