Лариса Денисенко – адвокат, правозахисник, телеведуча, а ще – українська письменниця, яка описує життя, свободу, любов. Про українську мову, Форум видавців, літературу в Україні та людяність Лариса розповіла ГУРТу.

- Ларисо, Ви опанували українську мову в 23 роки. Це була потреба чи бажання?

- Напевне, це така косиця: переплетіння потреби та бажання. Думаю, що бажання – основна нитка в цій косиці, хоча і від потреби я б не відмахувалася. Середина 90-х років – цікавий час, і в мовному вимірі також. Мені пощастило бути дотичною до формування юридичної лексики українською. Це унікальний час, коли ти вчишся, мовно збагачуєшся сама й намагаєшся допомогти вчитися та мовно збагачуватися іншим людям, передовсім колегам, бо моя українська мова тривалий час була українською юридичною, вже потім стала українською філософською, українською читання, побутовою мовою, ну й нарешті – українською мовою творення текстів.

- Нещодавно відбувся Форум видавців у Львові. Розкажіть про Вашу діяльність на ньому.

- Як жартував мій помічник: «Цього року ти основна спікериня по жінках, тваринах, євреях, дітях, Євромайдану». Дійсно, Форум для мене був насиченим, відбувалися різні дискусії, наприклад, щодо євреїв в українській сучасній літературі. Ця тема прозвучала загальніше, але в моїх  текстах, які переважно є київськими, обов’язково звучить єврейська тема. Я не уявляю Києва без єврейської культури. Тому моя родинна комедія «Сарабанда банди Сари» базується на сприйнятті єврейського родинного укладу, а «Відлуння…» торкається тем прощення, інакшості, сприйняття німцями, українцями та євреями трагедії другої світової війни. Насиченими були дискусії на жіночу тематику, я жартівливо зву це «Критичні дні, або ЦІ дні, або ж жіночі дні на Форумі». Ми говорили про сучасних політикинь, можливе введення квот, спрямованих на обов’язкову присутність жінок у партійних списках, про внесок жінок під час Євромайдану, під час війни, про роботу в тилу.  Наголошували на тому, що інтелектуальний внесок жіноцтва вагомий та високий. 

- Чиї виступи на форумі Вам запам’яталися найбільше?

- Запам’ятався виступ громадської активістки, історика Оксани Кись стосовно того, що не варто недооцінювати ті самі канапки, котрі готували жінки для всіх, хто боровся за Україну, наше краще життя.  Дійсно, забезпечення нормальної роботи, перепрошую, нормального функціонування організму, оброблення всіх можливих ґрунтів для того, щоб хтось здійснив справжній вчинок, є  не менш важливим за звитяги.  Мені пригадалася одна з казок Туве Янсон, де Туї Тіккі – казкова персонажиця – скрушно зауважила, що завжди пишуть про героїв, але ніхто не пише про ту, хто потім зігріває героя гарячим чаєм, теплою ковдрою та словами. А важливо писати про це!

Неймовірно теплою видалася презентація книжки «Друзі незраздливі»  як результату форумного конкурсу «мі-мі-мі»-оповідань про наших улюбленців. Більше двох годин різні люди – письменники, письменники-початківці, музиканти, поети, студенти – розповідали різні історії, кумедні та сумні, про тих, хто живе поряд: котів, папуг, рибок, собак, тарганів.

З Галиною Вдовиченко, моєю подругою та колегою-літераторкою, ми провели презентацію наших нових творів «Інші пів’яблука» та «Нова стара баба», погомоніли про дружбу й виклики, котрі кидає життя в обличчя сучасній жінці. 

Також гарною була презентація спільного письменницького проекту «Ода радості», моє оповідання в цій збірці як раз найменш радісне, воно з присвятою до моїх померлих цього року друзів. Вкотре хотілося сказати всім читачам: бережіть тих, кого любите, бережіть тих, хто трапився на вашому шляху, не жалійте любові й тепла, щоб потім не писати присвят, не перебувати в жалобі і не краяти своє серце, що не долюбило, і себе, що не донесли ту любов до людей.

- Ви адвокат та письменниця. Як вдається поєднувати такі різні професії?

- Насправді це не таке рідкісне поєднання професій. Багато хто зі світового письменництва займався юриспруденцією або мав юридичну освіту, наприклад, Діккенс, Маркес, Скотт, Рот, Грішем, Бальзак, Меріме, Метерлінк, Кафка, Паустовський, Шейнін, Шлінк і не тільки. Навіть Анна Ахматова колись збиралася бути нотарем, а культовий  казкар Шарль Перро також був за освітою юристом.

Як бачите, за моєю спиною велика кількість гідних літераторів, правда, юристами вони були не дуже вправними, я ж намагаюся розвивати себе професійно в обох напрямах. Це неважко, дає можливість переключатися та отримувати нові знання.

- Що для Вас означає людяність?

- На мій погляд, набагато легше та простіше любити все людство, ніж любити одну людину.  Так само легше почуватися мізантропом, адже люди дадуть кілька тисяч підстав для роздратування, нелюбові та негативу.  Бути людяним важко, оскільки ми неохоче сприймаємо та приймаємо інакшість навколишніх. Таких, як ти сама,  любити легко. Людяність для мене – не полишати на самоті слабких, але й не тикати постійно людину в її слабкість.  Людяність – бути готовою допомогти: і коли просять, і коли не просять. Людяність – ставити людину на перше місце, навіть якщо тобі ця людина не дуже до вподоби, вчитися слухати, вчитися говорити, любити.

- Чого не вистачає людям сьогодні?

-Людям не вистачає часу. На те, щоб зрозуміти, ким ми є. На те, щоб зрозуміти, який світ навколо. На музику, вірші, споглядання. На пошук істини. Не вистачає вміння радіти простим речам, знаходити радість в тому, що ти п’єш ранкову каву. Не вистачає терпіння, мудрості та плавності, принаймні, цього не вистачає мені.

- Які заходи Ви відвідуєте найчастіше?

- Мабуть, джазові концерти, книжкові презентації, виставки та театральні вистави.

- Чи займаєтеся Ви громадською діяльністю?

- Так, наприклад, я входжу до складу Експертної ради системи безоплатної правової допомоги, ідеологічно підтримую систему безоплатної правової допомоги, державних адвокатів, проекти pro bono; також веду кіноклуб для підлітків, де ми дивимося та обговорюємо сучасне кіно з акцентом на правах людини.

- Як сучасна література впливає на свідомість людей?

- Я можу говорити лише стосовно себе, в мене немає достатнього матеріалу для будь-яких узагальнень. Мені література завжди допомагає віднайти в собі ту саму людяність, про яку ми говорили вище; знаходити нові ідеї, а також нове у спогадах, те, на що раніше не звертала уваги; краще відчувати людей, зовнішній світ, та й свій – внутрішній.

- Чи впливають події сьогодення на Вашу творчість?

- Так,  роман, написаний майже на половину, ия вимушена була відкласти, бо ідея, котрою я жила, нині не видається мені актуальною, такою саме «чіпляльною», якою була для мене раніше.

Я думаю про сьогодення, про виклики, про війну, про те, як рвуться родинні зв’язки, про фіктивні шлюби на прикладах народів та націй; проводжу різні лінії – паралельні, перпендикулярні, криві – в нашій історії. Дуже болить, коли ллється кров. Дуже болить, коли панує непорозуміння, ненависть та лють. Важко усвідомлювати, що Радянський Союз, котрий пройшовся кирзовими чоботами по багатьох долях, для великої кількості людей залишається едемом.  Але потрясіння, якби це цинічно не звучало, корисні для письменника, вони дають поштовхи новим ідеям, творам, та й біль, якщо чесно, виписується легше, ніж радість та щастя.

Я стала сентиментальнішою, можу розплакатися, коли чую, як дитина співає Гімн країни або коли бачу кумедний малюнок на асфальті – блакитно-жовтого вусато-лапчастого жука. І ще починаєш усвідомлювати, що десь беруться сили, не тільки в мене, а в усіх нас, громадян країни, можливо, звідти, де живе душа, а можливо, в людини є потаємний резервуар, про котрий знає тільки Бог, а людина дізнається лише тоді, коли припече, і забуває, коли попускає.

- Що, на Вашу думку, ми повинні виховувати в дітях сьогодні?

- Та те саме, що й завжди. Доброзичливість, сміливість, відповідальність, повагу, любов у всіх вимірах, толерантність, віру, справедливість, цікавість, цивілізованість, чесність та порядність.

- Якій літературі надаєте перевагу? Що читаєте зараз?

- Я читаю дуже багато, в мене немає особливого підходу до книжок та читання. Мені може подобатися автор, тема, стиль, або книга сама вкладається на руки муркотливим котом. Саме зараз читаю «373» Маріанни Кияновської, «Бунт Афродіти» Дарелла та «Безіменне» Ферріса.

- Як Ви можете оцінити літературну культуру сьогодення? Чого не вистачає?

- Думаю, це не моя справа – оцінювати. Моєю справою є все-таки творити, щоб було що оцінювати, сприймати або критикувати іншими.

- Що можете порадити нашим читачам?

- Знайти свого автора, свою книгу. Це дуже важливо.Це те ж саме,  що знайти друга – або на все життя, або на певний період часу. 

Спілкувалась Вікторія Хренова

Редагувала Катерина Полякова