26 квітня 1986 року – цей день назавжди закарбувався у пам’яті мільйонів. 200 тисяч осіб втратили свої домівки. 600 тисяч – зазнали радіаційного ураження. Мовчазним нагадуванням про катастрофу залишається 30-кілометрова зона відчуження, у самому серці якої височіє «саркофаг».

Чорнобильська мадонна… Такою постає для нас Україна напередодні сумної річниці. Що думають про ці сторінки нашої історії за кордоном? Чи залишається Чорнобиль, як і раніше найпершою асоціацією зі словом «Україна»? Про це ГУРТ і дізнавався у відвідувачів національного музею «Чорнобиль».

Едіта Бадасян, Тбілісі:

Звичайно, я знала про Чорнобиль. Знала, як це сталося. Знала, що першотравневий парад відбувся, не зважаючи на аварію, хоча це була вже проблема не лише Чорнобиля, але й інших міст. Це мав би бути траурний день, проте люди виходили святкувати.

Мені було цікаво, як подала інформацію про події газета «Правда» – це була навіть не замітка – 5 стрічок. Для порівняння, видання «Нью Йорк Таймс» опублікувало розгорнуту статтю на одній із  перших сторінок. Це свідчить про ставлення держави до людей, які нічого і не знали. Ось і результати: 600 тисяч осіб зазнали ураження, 45% з них померли, а інші – залишились інвалідами. Багатьох із перших ліквідаторів навіть не попередили про те, куди вони йдуть і чим це їм загрожує. Не всі навіть отримали компенсацію, оскільки працювали під грифом «таємно». Відтак нічого не можна довести.

Згадую розповіді про двоголових дітей і собак. Цього насправді немає. Натомість є людська, світова трагедія. Стає страшно, бо нічого не змінилося - АЕС продовжують працювати. У Грузії їх немає, але є у сусідній Вірменії. Ми абсолютно незахищені. Технічна неполадка може призвести до величезної трагедії.

Віктор Тімофєєв, Москва:

Не зважаючи на те,  що я з дитинства знав дітей ліквідаторів, тема Чорнобиля була досить «далекою». Тому й народжуються міфи. Наприклад, про їжу, яку привозять із чорнобильської зони. Але коли це стає ближчим, міфи зникають. Залишається людське горе, справжні події, величезна кількість життів, які стоять за цим.

Цей музей привертає увагу до героїзму людей та– до нашого майбутнього водночас, адже з ядерною енергетикою потрібно щось робити. Прикро, що вже є прецеденти, але ми повинні вчитися на помилках. Треба прагнути зробити «мирний атом» безпечнішим або ліквідувати взагалі. І мова йде не про те, що можливо зробити зараз, а які кроки необхідні,щоб це стало можливим у найближчому майбутньому.

Ян Шульте, Шверін, Німеччина:

Про Чорнобиль я, чесно кажучи, знав небагато. У школі ми не вивчаємо цю тему, тому знання отримав із документальних фільмів, літератури. Проте багато  фактів виявилися відкритттям для мене.. Наприклад, я не знав, що майже всі країни світу були уражені внаслідок вибуху, і що є люди, які наважилися знову жити в зоні відчуження.

Юлія Кольбіг, Берлін:

Звичайно, я знала про цю катастрофу. Проте, за винятоком перегляду документальних фільмів, спеціально не шукала ніколи інформації,. Я знала, що це було жахливо, і що не можна їсти продукти з цієї території. Але тільки відвідавши музей, зрозуміла трагедію. Я змогла побачити фотографії, документи. Було боляче, коли екскурсовод розповідав, що ці люди на фото загинули. Проте Чорнобиль не не асоціаціюю з Україною, а швидше - із Білорусією.

Катя Меркель, Мінськ:

Всім відомо, що Білорусь – одна з країн, що постраждали найбільше. Ми виросли з усвідомленням цієї трагедії. Щонайменше один раз на рік дітям показують про це фільми в школі. Для нас це стало буденним, як Друга світова війна: вона викликає глибокі переживання та спогади, але до неї вже звикли.

Мене музей дуже вразив. Разів три на очі набігали сльози. Здається, ти знаєш все, допоки не доторкаєшся до цього… Подібні почуття переживала, коли відвідувала місця, де були зорганізовані концтабори у Німеччині. Відверто кажучи, хочу про це забути або, принаймні, не думати.

Хочеться але чи можна?

Читайте також:

Прип’ять 3D: нове життя вмираючого міста (відео)