Сьогодні всі українські громадські організації стикаються з величезними викликами через війну. Не став винятком і Західноукраїнський Ресурсний Центр. На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році ЗУРЦ опинився на межі кризи — через брак фінансування та кадрів. Як за короткий час організації вдалося не лише повернутися до роботи, а й досягти нових висот, продовжуючи підтримувати громади та громадські організації по всій Україні, розповідає Василь Полуйко, президент ЗУРЦ:

У 88-му році, перебуваючи на службі в радянському війську, я приїхав у відпустку до рідного Львова, це був період початку мітингової активності у місті. Мені вдалося вловити перший подих змін, потім були розмови на службі з прибалтійськими друзями. І вже через рік, коли служба завершилася, я повернувся до навчання у Львівський Національний (тоді Державний) університет імені Івана Франка і з головою поринув в те громадське життя, яке вирувало у рідному Львові. Вступаю до Студентського братства університету, Дружини охорони природи біологічного  факультету, екологічної секції Товариства Лева. Саме ці організації сформували мене як, на той час вже двадцятирічного, громадського діяча. Цей момент відчувався по-особливому! У 1989-му ти приходиш з радянської армії, а тут дух свободи. Це була добра інфекція, перейнявся, сподобалося і вже все. Перша хвиля відвирувала, Україна отримала довгоочікувану незалежність. В мене було на той час таке розуміння, що кожен має займатись своєю справою і все буде гаразд. Я планував стати науковцем, але, на жаль, так як я собі думав, не сталось. Економічна і політична криза знову спонукає повернутись до громадської активності. Вже в той період починають заходити перші донори в Україну, з'являються перші проекти, сектор починає «професіоналізуватись».  Такі позитивні зміни надихали та давали поштовх до реалізації ідей.

Пане Василю, розкажіть про організацію, з чого все починалося?

В 1994 році я став головою ради Товариства Лева. За тогочасним статутом головою Товариства Лева можна було бути лише 1 рік. Для себе я зробив вибір, що і далі хочу залишатись і працювати в громадському секторі, тому шукав варіанти подальшої самореалізації.

У Львові, в той час, активно з’являються різноманітні громадські ініціативи, які потребують різноманітної організаційної підтримки від приміщення для зустрічей, доступу до факсу чи інтернету для навчання. Коли є потреба, обов’язково з’являється і рішення. Так народилась ідея створення ресурсного центру для громадських організацій. 

На жаль, не збереглися ті первісні, перші документи засідання установчих зборів з дня заснування Західноукраїнського Ресурсного Центру. Це був листопад 1994-го року, а зареєстрували нас вже в лютому 1995-го року. Зібралися представники п’ятнадцяти організацій, серед них були офіційно легалізовані, інші існували в формі ініціативних груп. І власне ці 15 організацій утворили основу та стали засновниками Західноукраїнського Ресурсного Центру. Серед засновників, присутніх на зборах, був Ярослав Грицак, на той час вже директор Інституту історичних досліджень, Тарас Возняк, тодішній редактор журналу «Ї» та інші. Таким чином постав ЗУРЦ. Така ініціатива була підтримана міжнародними донорами: Фондом «Відродження», Фондом Мотта та Фондом «Євразія».

У 1998 році, згідно з вимогами нового законодавства, ми перереєструвалися та стали благодійною організацією. 

А як вплинув початок руснявого вторгнення у 2014 році на діяльність організації?

Важко!!! Станом на момент вторгнення я не був виконавчим директором ЗУРЦ, я працював в іншій організації. В Західноукраїнському Ресурсному Центрі залишався президентом, але моє робоче місце було не в організації.

Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

Війна застала мене у Києві! Вранці я одразу поїхав у справах в Михайлівський Золотоверхий собор. Тож перші дні війни я перебував зі співробітниками прес-служби Православної Церкви України. Через певний час ми приїхали до Львова і моя квартира стала символічним офісом пресслужби ПЦУ. І коли фронт відійшов від Києва, тоді постало питання повертатися в столицю чи лишатися у Львові. На той час ЗУРЦ перебував у кризі. Ми не отримали фінансування, на яке розраховували, оскільки запланована діяльність мала здійснюватись у східних областях України.Така кризова ситуація спровокувала відтік кадрів. Хтось пішов у бізнес, хтось  - в міжнародні програми. І саме тоді переді мною постає складний вибір, залишитися у рідному Львові чи повертатися в Київ. Я обрав перший варіант, повернувся в ЗУРЦ і зайнявся кризовим менеджментом. За статутом організації президент не може бути виконавчим директором. Ми приймаємо рішення на момент воєнного стану, як елемент кризового менеджменту, обʼєднати ці функції і я, вже як виконавчий директор, з тим мінімумом команди, що залишилася, починаємо рятувати організацію. За півроку нам вдалося повноцінно відновити свою діяльність, а за деякими показниками ми досягли колосального успіху, побивши попередні здобутки 30-ти річної діяльності.

 Фото: Ігор Косташ. Зустріч з молоддю в м.Житомир 14.10.2024 в рамках проєкту «Ініціатива «Молодіжний працівник» — Львів, Полтава, Житомир», що став можливою завдяки Агентству США з міжнародного розвитку (USAID) та щирій підтримці американського народу через Проєкт USAID «ГОВЕРЛА»

Які основні виклики стоять перед організацією від початку повномасштабної війни?

Як вже зазначав раніше, в 2022 році ми розпочинали майже з нуля. В державі війна, на місцевому рівні нестача кадрів, ми залишилися ще й без офісу. Це і сформувало головні виклики - зберегти людей, сформувати команду, знайти нове місце для роботи організації. «А як далі? Запитаєте ви. Це вже просто робочі моменти!»

Якими результатами діяльності вашої організації найбільше пишаєтесь сьогодні?

Можна говорити про два компоненти одного цілого. Перше це –люди. Завжди, одним з основних напрямків діяльності чи, скажімо, формою роботи, було навчання дорослих, тренінги, освіта, просвіта, саме як процес. І я з впевненістю можу заявити, що серед тих людей, які пройшли через нашу організацію, наші семінари, волонтерство є міністри, заступники міністрів, керівники  міжнародних програм, галузеві експерти. Ми вже зробили, і на далі продовжуємо робити, вагомий внесок в кадровий потенціал країни - це перший результат, яким я дуже пишаюся. Спільно з Львівським національним університетом ми створили інститут менеджменту громадського сектору. Програма з менеджменту для громадських та благодійних організацій була імплементована в навчальну програму університету. Окрім того, нам вдалося охопити навчальним процесом більшість активних та дієвих організацій громадянського суспільства періоду початку 2000-х років. 

Друге – це громади. Ми дуже пишаємося вагомими та фундаментальними успіхами в цьому напрямку. Адже мережа, яку нам вдалося побудувати при роботі на рівні громад, і по сьогодні працює. Надзвичайно цінно бачити результати своєї роботи в громадах, коли ми чуємо, що саме завдяки ЗУРЦу організаціям/громадам вдалося чогось досягнути, виростають крила.
 

Як би ви оцінили ефективність діяльності українських організацій громадянського суспільства у поточних умовах?

Тут хотілося б зафіксувати дві думки. З одного боку, я захоплений! Думаю, не тільки я, а і вся Україна з гордістю спостерігає за цим! Громадська активність, волонтерський сплеск, допомога армії, підтримка постраждалих від дій країни терориста, допомога внутрішньо переміщеним особам викликають повагу, дяку та все більше і більше захоплення.

Але, з іншого боку, якщо порівняти, наприклад Україну і Ізраїль, там організації громадянського суспільства не займаються купівлею озброєння, там немає потреби збирати кошти на допомогу постраждалим від війни. Все це робить держава. Це означає, що наші громадські організації працюють з одного боку дуже добре, ідеально, можливо навіть так, як ніхто в світі! Зразковий приклад для наслідування! Але вони не допрацьовують з іншого, тому що ця робота не інституціалізовується. За ідеальним сценарієм, в кризовий момент НДО включаються, допомагають, вирівнюють ситуацію, за цей час запрацьовує державний механізм, організації громадянського суспільства  шукають нові виклики та проєкти. Кожен продовжує свою роботу далі. Але так, на жаль, не стається!


Пане Василю, які рекомендації та побажання хотіли б передати керівникам інших українських організацій громадянського суспільства?

Повертаючись до відповіді на попереднє питання, чому так стається!

Війна поставила країну в надскладні умови, громадські організації не стали виключенням. На горизонті з’явилися нові задачі, проблеми, виклики. Основна функція кожної організації, нас в тому числі, навчання на місцевому рівні самоорганізації, допомоги один одному, створення спільнот та інші. Але давайте поглянемо ширше, ми допомагаємо людям організуватися та не можемо сформувати чіткі процеси самоорганізації між структурами. Це як швець без чобіт. Тут, мабуть, потрібно відійти трішки в сторону та прояснити на прикладі. В кінці літа у Львові був скоєний замах на місцевого кримінального авторитета. Як зʼясувалося згодом, він голова  ГО «Розвиток громадянського суспільства». Скандали з виїздом за кордон, коли громадські організації підпільно створюються задля цієї мети. Благодійні фонди, що слугують прикриттям корупційних схем, рекетирство під прикриттям НДО. Це все існує одночасно в суспільстві, де десятки років низка обʼєднань тернистим шляхом вибудовує екосистему для довіри, розвитку та процвітання країни. Ось тут і вартувало б говорити про згуртованість та співпрацю організацій. Потрібно створити спільні домовленості, правила, щоб мати змогу протидіяти таким псевдо організаціям громадянського суспільства, відмежуватися. Хочу зазначити, що спроби були, та кожного разу невдалі. Можливо, а мені б дуже того хотілося, ми дозріємо до цього часу. В певний момент проблема може стати настільки болючою, що зміни будуть неминучі, а відмежування обовʼязковим, бо існування надалі стане неможливим. Тільки тоді запустяться процеси кристалізації і проблема почне зникати.

Головна порада та побажання від мене - давайте самоорганізовуватися, але вже на рівні сектору.