Сьогодні завдання філософії відрізняється від тих завдань, які вона ставила перед собою в Стародавній Греції. Подамо деякі загальноприйняті визначення філософії. Філософія — це любов до мудрості, яка допомагає людині у самоосягненні і у встановленні влади її кращої частини над гіршою (це досягається за допомогою любові до мудрості). Філософія — це прискіпливий, вдумливий аналіз явищ суспільного, політичного, економічного життя (вміння критично мислити, аргументовано відстоювати свою точку зору і об’єктивно оцінювати ситуацію).

Зверніть увагу, що філософія виникає в Атенах, місті-полісі з демократичним устроєм. Народження індивіда відбулося в стародавній Греції, коли Демокріт оголосив про те, що світ складається з атомів, а атомом суспільства є індивід; атом — це автономний індивід, котрий І живе на власний розсуд, а не за розумом. Розум — це Логос, який встановлює закон міри між речами і людьми. Людина як частина Цілого належить до Розуму (Логосу) і володіє його частиною. Як тільки вона перестає бути розумною, то починає жити на власний розсуд і вважає свою думку єдино правильною. Це позиція ідіота, який не усвідомлює себе частиною Загального, яке керується Розумом. (Першопочатково слово idiotes у грецькій мові означало людину, яка цурається громадських справ і не бере у них участі, для неї приватне життя є важливішим за громадське. Тому громадянське суспільство не виникне, як і суспільство взагалі, якщо кожен його член живе лише приватним життям). Демократія тільки тоді можлива, коли кожна людина усвідомлює себе частиною Цілого, а не живе як ідіот виключно приватним життям, закриваючись від інших і не спілкуючись з іншими. Недарма Платон назвав свою працю „Політея“, тобто спілкування. Поліс — це простір спільного життя громадян, які вирішують справи свого міста спільно, на загальноміських зборах. Гармонія інтересів встановлюється за допомогою політеї. Політея, або політика, обмежує егоїстичні інтереси груп та індивідів з метою не допущення внутрішньої, громадянської війни. Геракліт вперше пов’язав істину зі Спільним Логосом. Спільний Логос означає спілкування, співучасть, тому, „коли думка вироблена у спілкуванні, вона правильна, коли осібно — помилкова“ (Геракліт). Спілкування-співучасть не означає пристосування чи підпорядкування думці більшості. Спілкування-співучасть створює розумність: ми стаємо розумними такою мірою, якою беремо участь у Спільному Логосі, а не тому, що ми наділені особистим інтелектом і можемо обговорювати ті чи інші питання. „Цей загальний логос божественний, і, дотримуючись його, ми стаємо розумними: звідси те, що всім як загальне здається, є вірогідним, а те що лише одному здається, вважається за невірогідне внаслідок того, що суперечить першому“ (Геракліт). Цей імператив бути причетним до Спільного Логосу чітко вказує шлях до істини, яка є метою філософії. Філософія є розумним знанням, яке допомагає жити спільно в гармонії, без чвар.

Демократія можлива тоді, коли немає поділів між людьми, коли люди не зводять навколо себе психологічних і кам’яних стін. Чому з’явилося будівництво? Бо людина перестала відчувати себе вдома. Вона стала бездомною на Землі. Думаючи, що, побудувавши будинок з каменю і звівши триметрові стіни навколо нього, в неї з’явиться почуття захищеності, почуття дому, вона глибоко помилилася. Суспільство неможливо створити за умов релігійних, політичних, національних поділів, як і демократію. Суспільство неможливе за умов не-демократії, страху і небезпеки. Необхідне розуміння. Якщо я розумію, то я не боюся: страх зникає. Страх заважає людям співпрацювати і встановити демократію. Вони бояться інакшости іншого, бо не розуміють її, а інший боїться, що його висміють чи вб’ють.

Отже, для того, щоб виникала демократія, тобто правління народу, необхідна філософія, яка допомагає людині пізнати спільне і не жити окремо від інших. Українці сповідують гасло „моя хата скраю, я нічого не знаю“. З таким гаслом демократію не створиш. Цей імператив повсякденного життя українців можна здолати філософією, ввівши її як навчальний предмет у школах.

Філософія в школі означає мислення відповідно до філософських текстів, аналітичне мислення. Якщо таких текстів немає, тоді кожен вигадує те, що йому заманеться. Мати свою думку треба, але думку обґрунтовану та аргументовану. Демократія не полягає у тому, щоб вести нескінченні дискусії ні про що. Якщо такі дискусії тривають, то уникають рішення, правдивого рішення.

Те, що викладають з філософії у вищих навчальних та середньо-спеціальних закладах (коледжах), не витримує жодної критики адже випускники шкіл вже повинні бути обізнані з основами філософії. Ця обізнаність звільняє викладачів філософії від обов’язку читати лекції, виокремлюючи час для наукової роботи, а саме: написання статей та монографій, участі у конференціях та семінарах, перекладах та інших філософських проектах (українська філософська думка зовсім не представлена у сучасному європейському інтелектуальному полі). Тоді філософія на кафедрах філософії набуде зовсім іншого вигляду — поглибленого, а не загального та поверхневого. Філософія — творення категоріального апарату, який повинен описувати реальність. Це творення є важкою працею не одного покоління мислителів, науковців, всіх тих, хто намагається мислити.

Філософія — це також спроба цілісного погляду на світ, формування якого триває досить довго. Сьогодні у вищій школі вкрай необхідні спеціальні курси та семінари відповідно до факультету, на якому читається курс філософії, а не загальні розмови про все і ніщо. Адже формується відраза до філософії у молодих людей. Тому з філософією необхідно йти у школи, щоб там шкільна молодь вчилася мислити, вчилася читати і коментувати філософські тексти та оволодівала основами філософії у межах логіки, психології та короткого курсу історії філософії (курсу історії філософських понять). У вищих навчальних закладах та коледжах випускники шкіл, маючи початкову філософську освіту, зможуть її поглибити відповідно до вибраних спецкурсів та семінарів, щоб потім використати філософські знання у своєму житті. Саме так, використати у своєму житті! Адже філософія — це любов до мудрості. У того, в кого пробудиться ця любов, буде щасливе життя, і він/вона не чинитиме безглуздо.

Філософія допомагає позбуватися так званих „задніх“ думок. Якщо є „задні“ думки, то мають бути і „передні“. Якщо вони є, то це свідчить про роздвоєність людини. „Передні“ думки висловлюються, озвучуються, формуючи вербальний імідж людини; „задні“ думки натомість ніколи не висловлюються, але, фактично, вони є джерелом дії роздвоєної людини. „Задні“ думки — це приховані наміри, бажання тощо. Саме вони спонукають людину до дії, а не її вербальний імідж, складений із „передніх“ думок. „Передні“ думки — це брехня, „задні“ — правда. Отож, правда про роздвоєну людину завжди негативна, як і її тотожність, адже вона ототожнюється із своїми „задніми“ думками. У будь-якому разі ототожнення себе із „задніми“ чи „передніми“ думками формує негативну правду. Внутрішнє у роздвоєної людини визначається її „задніми“ думками, тоді як „передні“ думки визначають зовнішнє. Внутрішнє наповнене „задніми“ думками.

Якщо людина розумна, то вона немає ні „задніх“, ні „передніх“ думок, адже розум працює з трансцендентальними поняттями. Людина з чистим розумом піднімається на рівень абстрактного мислення яке помагає бачити/розуміти реальність Цілого. Математики і філософи найбільше користуються чистим розумом. Чи бачили ви серед них негідників, злочинців? Річ у тім, що чистий розум стає законодавцем у житті людини. Чистий розум — це моральний розум. Людина може розвинути його в собі, щоб бути моральною істотою і жити в гармонії з іншими.

Чи направду сучасна людина — це людина розумна? Здається, що ні. Адже люди, якщо б користувалися розумом, не шкодили б самі собі. Бо так вони гинуть через свою нерозумну діяльність, гинуть, не усвідомлюючи розумних принципів, які лежать в основі природи та спільного життя. Хіба розумна людина може сама собі шкодити через вживання алкоголю чи куріння цигарок? Розумна людина не буде брехати, красти, мудрувати? Розумна людина відкрита. В розумної людини пряма душа.

Ситуація — це ціле життя, а не набір ситуацій, які вибудовуються індивідом, як йому заманеться. Життя — це ситуація цілісна, і я не відчужений від неї, коли синхронізований з нею. Ситуація — це я як продукт тотальності життя, і я не можу висмикнути себе з неї за волосся. Коли я відчужений від ситуації, то ділю її на окремі ситуації, і я конструюю, вибудовую; я подрібнюю своє життя, кажучи: це світла смуга, а це темна, і не помічаю, що вони поєднані між собою, як одна єдина смуга. Я кажу: тут мені пощастило, а тут — ні. Але це хибне твердження. Бачення — це абстракція для пересічної людини, яка діє в ізольованій ситуації і спричиняє ізольовану подію. Планування, створення ідеалів, розрахунки — все це від небачення ситуації in toto, в цілому. Kонструювання партій, діяльності фірм та корпорацій, конструювання суспільства — все це видовища, які деконструюються під час бачення ситуації в цілому, тобто філософією.

Політики є добрими ситуаціоністами в тому сенсі, що вони підлаштовуються під настрої маси. Але це є штучна синхронізація поточного моменту з настроями маси, і ця синхронізація виштовхує партію на вершину влади. Що треба для такої синхронізації? По-перше, вміння маніпулювати інформацією, тобто подавати її дозовано, перемішуючи правду з брехнею. По-друге, мати добрих конструкторів образів (іншими словами, іміджмейкерів). Саме маніпулювання інформацією та конструювання образів допомагають партії чи сукупності партій прийти до влади, а прийшовши — не втратити її. Не йдеться про протистояння „українських“ і „неукраїнських“ сил, протистояння „добра“ і „зла“, адже ці сили — „добро“ і „зло“ — сконструйовані; вони несправжні і тому підігрують одне одному; вони є елементами одного і того ж видовища, як і виборці, які беруть участь у виборах. Коли сперечаємося, хто має рацію з лідерів партії, коли заангажовуємося в їхню гру, то програємо, бо стаємо частиною видовища. Без народу, який іде на вибори, видовище не буде існувати. Вийти за межі видовища — означає не дати себе ідентифікувати як „виборець“, не дати себе визначити як „прихильник партії“. Це не означає „розчаруватися в політиці“, бо творці видовища знайшли засіб включення таких „розчарованих“; вони їм кажуть „голосуй проти всіх“. Якщо ти нікого не підтримуєш, то голосуй проти всіх. Але такий протест — це елемент видовища.

Отже, існує два види синхронізації. Перший вид синхронізації полягає у тому, що ситуація конструюється (будь-яка) і видається за істинну („так має бути“) і під сконструйовану ситуацію підганяються певні персонажі, актори, які відіграють в ній певну відведену їм роль. Ця роль введена у видовище, а видовищем є сконструйована ситуація. Іншими словами, вона надумана і придумана. Той, хто голосує, той грає в чужі ігри. Він бере участь у здійсненні синхронізації інтересів шахраїв з тими ресурсами, які стають їм доступними і такими, що допомагають бути на „вершині“ суспільства. Конструктори ситуацій розраховують на сентиментальність людей, на їхню наївність та необізнаність з реальною ситуацією, на їхню незадоволеність. Реальна ситуація — це ситуація в цілому. Тому другий вид синхронізації пов’язаний з баченням (розумінням) ситуації в цілому. Коли є бачення ситуації в цілому, тоді видовище зникає. Я виходжу за його межі, і дію так, як треба в цілій ситуації, а не лише ситуативно. Діяти ситуативно можна лише в сконструйованій ситуації. Вибори — це одноразова сконструйована ситуація, яка періодично повторюється. але ніяких реальних результатів не приносить. Вибори є прикладом включення мас у позірне створення „власної долі“. В ситуації in toto вибору немає жодного. Коли вибирають, тоді помиляються. Це аксіома. Бачити ситуацію in toto означає не робити жодного вибору. Вибір можливий лише в сконструйованій ситуації. Наприклад, я йду у супермаркет по продукти. Ситуація купівлі сконструйована так, що покупець перебуває у стані емоційного збудження, ейфорії. Цьому сприяють яскраве освітлення, строкаті обгортки та тиха музика, а також величезна кількість товару на стелажах, що „аж очі розбігаються“. Отже, треба зробити так, щоб у покупця, а також у виборця, „очі розбігалися“ від можливостей вибору, але будь-який вибір буде помилковим і завжди покупець чи виборець вибирає не те, що треба саме йому, а те, що потрібно іншим. Іншим, що стоять за декорацією „свободи вибору“. Обманюватися можна ціле життя, вибираючи не те, що треба саме тому, хто вибирає, хоча він думає, що вибирає саме те, що йому треба.

Кожна система є підсистемою вищої системи. Вища система охоплює підсистеми, які можуть бути протилежними одна одній. Маніпулятивні технології керують протилежними підсистемами в самій системі. Так звана альтернатива — це лише протилежний полюс тієї самої системи. Якщо з’являється той, хто порушує рівновагу системи, яка складається з протилежних елементів, то система намагається адаптувати його до себе з метою нейтралізації. Це видно на прикладі Ісуса Христа, Ніцше чи Гайдеґґера. Все, що вони висловлювали прогресивне в сенсі зміни системи, як от намагання Ісуса Христа змінити цінності Ізраїлю, у Ніцше викриття недоліків як соціалістичної, так і ліберально-демократичної систем чи християнства, глибокий аналіз Гайдеґґера змісту буденності, яка протікає у несправжності існування людей — було адаптовано до системи. Так само нам казали, що протилежністю до комунізму є капіталізм — і всі прагнули капіталізму. Проте комунізм і капіталізм, як і будь-які інші -ізми, складають полюси тієї самої системи, тобто хибні альтернативи. Перехоплення системою справді прогресивного і такого, що загрожує її існуванню, здійснюється шляхом створення підробок під дійсне або привласнюється системою. Всі підсистеми (релігійна, культурно-масова, економічна, освітня) контролюються. Контроль означає каналізацію, тобто відведення енергії людей, котрі задіяні в тій чи іншій підсистемі, у корисному для підтримки існування системи руслі в цілому. Кожне нововведення адаптує система до свої потреб. Система навіть може піти на „реформи“, аби зберегти себе. „Так званий конфлікт систем має місце між двома містифікованими містифікаторами… Так паралізують один одного соціалізм, що не хоче бути капіталізмом, і капіталізм, що не хоче бути соціалізмом. Більше того, у конфлікті конфронтують соціалізм, що практикує більшу експлуатацію, ніж капіталізм, заради запобігання капіталізмові, і капіталізм, що є більш соціалістичним, ніж соціалізм, заради запобігання капіталізмові“ (Слотердайк). Адорно твердить про негативну діалектику, діалектику позірних протилежностей. Сталін і Гітлер — це не протилежності, а подібності. Між Сталіним і Гітлером немає різниці, тому вони містифікують протистояння, прикриваючись різноманітними гаслами свободи, демократії, боротьби з буржуазним імперіалізмом/ комунізмом тощо. Вони пов’язані між собою і не можуть існувати окремо одне від одного. Трагедія полягає в тому, що негативна діалектика призводить до загибелі мільйонів невинних людей, які потрапили у пастку хибних альтернатив, у пастку позірної системної відмінності. Щоб не потрапити у пастку позірної системної відмінності і не бути рабом керованої демократії, механізм дії якої ми описали вище, людина повинна розуміти ціле життя, а не лише якусь його одну частину.

Лише освічені громадяни можуть створити громадянське суспільство. Який сенс ми вкладаємо у словосполучення „освічений громадянин“? Освічений громадянин — це розумний громадянин. Розумний — це не те ж саме, що й раціональний. Раціональність, як її визначали стародавні греки (Пітагор, Евклід), пов’язана, передовсім, із здатністю розраховувати, підраховувати, а також зіставляти й робити висновки. Раціональність не можна ототожнювати із розумністю. Раціональне — це те, що піддається розрахунку та підрахунку (економіка, гроші, математика, геометрія) і виражається за допомогою мови чи формул. Раціональне є частиною емпіричної реальності (наголошуємо, емпіричної, тобто даної у відчуттях). Також раціональне — це співмірне, а неспівмірне — ірраціональне. Немає сенсу протиставляти розумне ірраціональному, бо останнє невимовне в математиці, в геометрії і взагалі не піддається підрахунку й розрахунку. Іншими словами, ірраціональне це те, що уникає укладання в певні схеми, з ним не можна створювати хитромудрих комбінацій, за допомогою яких досягають певних результатів. Тому ірраціональне не є прагматичне, тоді як раціональне прагматичне. Раціональні дії спрямовані на певний результат, а якщо говорять про ірраціональність дій, то мають на увазі їхню непередбачуваність і безрезультативність. Раціональне — це також передбачуване, а якщо так, то ним можна керувати. Раціональне піддається керуванню й освоєнню.

Одним словом, раціональне — це те, за допомогою чого людина виживає у світі, пристосовується до нього. Раціональне ґрунтується на рефлексах та інстинктах, але вище за них, бо знаходиться/віднаходиться на рівні рефлексії. Я чогось бажаю і воно починає робити розрахунки з метою досягнення бажаного.

Раціональний розраховує, підраховує. Раціональний потребує методу досягнення „істини“, яка підміняється ефективністю, результативністю. Раціональний — це логічний без Логосу. Тому раціональне завжди потребує алгоритму досягнення певного результату. Мета раціонального — комфорт, зручність. Щоб досягнути зручності, раціональне розраховує те, що воно повинно зробити. Раціональне охоплює суще як таке і ніколи не ставить питання про сенс реальності Цілого. Раціональне комбінує суще так, щоб забезпечити зручність. Раціональне створює технології з метою ефективного управління сущим. Раціональне пізнає, а розумне — споглядає.

Розумне причетне до Логосу. Причетність розумного до Логосу робить його готовим до споглядання буття. Готовність до споглядання називається зібраністю сущих. Зібраність сущих в їхньому джерелі походження і те, як вони проявляють себе як частини в Цілому. Розумне відкрите до сущих. Відкритість розумного до сущих уможливлює їхній розквіт, тобто ставання тим, чим вони є в долі Цілого. Розумне передбачає Першопочаток витоку сущого з реальності Цілого. Розуміння не є операційною функцією; воно не комбінує і не хитрує. Розуміння — пряме, в тому сенсі, що воно справується, чуючи голос Цілого. Прямота розуміння проявляється в тому, що воно слухає голос Цілого і, таким чином, слухняне. Слухняність виявляється у безпосередній справі, яка ґрунтується на мудрості. Раціональне підприємливе, а розумне мудре. Тому недарма res-publica перекладається з латини як справа народу. Народ, який складається з освічених громадян, створює нормальну державу, або республіку. Така держава оберігає порядних людей і якнайкраще з ними обходиться, заохочує їх до співпраці. Натомість непорядних людей відганяє від себе і примушує їх підкорюватися законам. В нормальній державі нахабство зведене до нуля; якщо воно проявляється то його негайно присікають. Нормальна держава турбується про своїх громадян, аби вони не потерпали від злиднів та злочинців. В нормальній державі громадяни отримують зарплату, яка відповідає рівню цін, а також яка дозволяє їм відновлюватися фізично та душевно і розвиватися внутрішньо (купувати книги, ходити в кіно та до театру, подорожувати тощо). В нормальній державі цінується скромність, стриманість, порядність, взаємодопомога та вміння спілкуватися. Громадянське суспільство як суспільство освічених (розумних) громадян не дозволяє маніпулювати собою, а активно бере участь в управлінні державними справами і вміє відстоювати себе. Інакше держава узурповує владу і робить все можливе та неможливе для того, щоб ослабити суспільство.

Освіта розпочинається з осягнення людиною самої себе. В процесі осягнення самої себе людина починає розуміти, що усім керує Спільний Логос, і що вона є його частиною. Освіта освітлює людину і випрямляє її душу, спрямовуючи до Спільного Логосу. Громадянське суспільство може виникнути лише на розумінні значення співучасті та співбуття, яке закорінене у Спільному Логосі. Громадянське суспільство запроваджує пряму демократію, тобто владу громадян без жодних посередників, наприклад, „народних депутатів“. Пряма демократія вимагає високої свідомості громадян, розуміння життя в цілому та вміння споглядати ціле життя. Тому пряма демократія встановлюється не за рік і не за два. Це довгий шлях очищення, прозріння і єднання громадян в громадянське суспільство. На цьому шляху стоять перешкоди не зовнішні, а внутрішні. Навіщо людині створювати перешкоди? Перешкоди криються в ній самій. Найбільшою перешкодою є її власний, частковий досвід. „Несправжнє відношення до світу містить досвід, який постійно створює цей світ, і використання, котре забезпечує світ різноманітними цілями: збереження, полегшення й оснащення людського життя. З розширенням відчуженого світу зростає також людська здатність до його пізнання на досвіді та здатність використовувати. В індивіда виникає все більше можливостей для заміни безпосереднього бачення (розуміння) опосередкованим, „набутим знанням“, а також для того, щоб звести використання до спеціалізованого „застосування“ (М. Бубер). Звідки взялися ці перешкоди? З минулих життів. Життя — це навчання. І переходячи з одного життя в інше, людина або робить висновки з прожитого життя, або ні. Якщо ні, то вона зустрічає ті ж самі обставини життя, що й в минулому житті. Правда, це не точне повторення, бо змінюються люди, місце народження, а це означає зміну культури, мови, навіть раси, але суть тих чи інших подій у житті людини не змінюється. Якщо людина розпізнала це повторення і навчилася діяти відповідним чином (звідси слово „відповідальність“, значення якого полягає в тому, щоб по-справжньому відповісти на обставини життя, бо життя — це діалог, взаємне спілкування) до ситуацій, які повторюються, тоді вона більше не повернеться в те минуле життя в майбутньому, а вийде на вищий щабель еволюції.

Еволюція людини полягає в тому, щоб через не-повторення минулого в майбутньому перебувати в теперішньому, в якому людина може усвідомити саму себе як єдність обставин та душі, але в теперішньому не існує протиставлення обставин і душі. Душа є втіленою в обставини, тому є лише ця єдність, яку необхідно усвідомити й відповісти на неї. Життя як втілена в обставини душа являє собою долю. Наділяти долею означає давати частину Цілого у розпорядження на відведений час — роки чи вік (слово „рік“ походить від дієслова „ректи“; все, що відбувається в році, чи в роках, все це проречено, тобто накреслено Цілим, надано Цілим для про-живання від народження і до смерті). Свобода людини полягає в тому, щоб навчитися відповідати на обставини життя і не повторювати помилок минулого в майбутньому. Якщо втілена в обставини душа навчиться цьому, тоді їй не буде обтяжливим повторення того самого; тоді вона не страждатиме від такого повторення, бо не повторюватиме помилок. Але для того, щоб так сталося, треба осягати самого себе. Осягаючи себе як душу, втілену в обставини, людина починає дещо розуміти, а розуміння є основною здатністю людини, яка допомагає їй відповідати на життєві обставини. Розуміння походить від розуму. Якщо людина розумна, тоді вона володіє високою чутливістю до подій у власному житті і може навчатися.

Добра людина — це розумна людина. Доброта не полягає у поступливості чи жалібності до інших. Доброта полягає у чутливості До подій та відповіді на них. Відповідати може лише чутлива людина, тобто людина розумна, яка своєю чергою є доброю. Громадянське суспільство — це суспільство добрих, розумних людей.

Карівець Ігор Володимирович - кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Національного університету „Львівська Політехніка“

Джерело публікації - Громадянська освіта: Збірник навчально-наукових праць /Упорядники: Буник М. З., Кіянка І. Б. — Львів: 2008. — С. 34-44