Законопроект “Про громадські організації”, який фахівці мін’юсту розробили та оприлюднили на своєму сайті для “забезпечення вивчення та врахування думки громадськості”, окрім покращення окремих реєстраційних процедур, викликає чимало дискусій та запитань.

Реалізація права на свободу об’єднання є одним з основних індикаторів, що визначає стан розвитку демократії у відповідній державі.

“Розмитість” і застарілість українського законодавства про НУО

Безумовно, реалізація права на свободу об’єднання в Україні регулюється вже застарілим у часовому вимірі законодавством. Його положення не завжди забезпечують дотримання європейських стандартів у сфері правового регулювання діяльності неурядових організацій.

Цю ж тезу підтвердив Європейський суд із прав людини в рішенні “Корецький та інші проти України”, яке було винесено 3 квітня 2008 року. Суд, зокрема, зазначив: “положення закону “Про об’єднання громадян”, які регулюють реєстрацію об’єднань громадян, є занадто розмитими, щоб бути достатньо “передбачуваними” для зацікавлених осіб, та надають державним органам занадто широкі межі розсуду у вирішенні питання, чи може певне об’єднання бути зареєстрованим”.

“Розмитість” положень українського законодавства стосовно реєстрації громадських організацій не була перешкодою в стрімкому, у кількісному вимірі, розвитку громадського сектора. Навпаки, мабуть, саме присутність “подвійної реєстрації” і всілякі бюрократичні “заморочки” стимулювали громадських активістів та давали “бойове хрещення” для входження в цей сектор.

Та й дрібні юристи мали постійний заробіток, реєструючи “пачками” різноманітні громадські організації.

Якщо б зробити “рейтинг” українських громадян, які є засновниками 10 і більше громадських організацій - таких би виявилось чимало.

Кількість зареєстрованих НУО в Україні постійно зростає.

На одній із міжнародних конференцій український високопосадовець розповідав про динаміку розвитку громадянського суспільства в нашій державі. Для доведення цього він спирався на справді значне зростання кількості зареєстрованих громадських організацій.

Міжнародних експертів щиро вразило співвідношення кількості громадських організацій до кількості населення. Звісно, вкрай здивованими були й представники української делегації…

Наше занепокоєння викликає практика використання громадських організацій для отримання коштів державного чи місцевого бюджетів, державної або комунальної власності, а також земельних ділянок для здійснення “статутної діяльності”.

Чиновники самі створюють їх, для забезпечення видимості громадської участі в діяльності органів державної влади, а насправді - виключно для “імітації” громадської активності та управління громадською діяльністю. Або використовують громадські організації з метою участі в загальнодержавних чи місцевих виборах.

У чому ж тоді різниця між політичною партією й громадською організацією?

Чи не хочуть політичні діячі в такій спосіб “розмити”, і як завжди, змаргіналізувати ці поняття?

Така діяльність не тільки не відповідає правовій природі й сутності НУО, але й відверто дискредитує її значення та функції на практиці.

Чи потрібно спрощувати реєстрацію НУО? Дане питання найбільш дискусійне в середовищі громадських експертів і активістів. Більшість із них стверджують про необхідність спрощення “реєстраційних процедур” і приведення їх у відповідність з європейськими стандартами.

Безумовно, неоднакова практика правозастосування органами юстиції та державними реєстраторами викликає таку потребу. Зрештою, найбільше це полегшуватиме роботу відповідним посадовцям, даватиме можливість значно простіше й швидше реєструвати все нові й нові громадські організації.

Але, з іншого боку, при такому “спрощенні” очікується бурхлива хвиля “розвитку демократії” і “розквіту громадянського суспільства”.

Тобто - збільшення кількості громадських організацій.

З такими “стахановськими” темпами наша держава найближчим часом матиме таку чисельність НУО, що європейські держави зможуть позаздрити.

Як би це не звучало банально, але активна частина суспільства в Україні, мабуть, навчилася ефективно і якісно “оминати” юридичні колізії з реєстрацію чи легалізацією громадських організацій. Уже вироблено певний корпоративний “імунітет” від довільного трактування відповідних правових норм посадовцями різного рівня.

Яким має бути цей баланс між “свободою” і ”втручанням”?

Чи здатна наша держава створити й забезпечити такий “баланс”? Питання більш ніж риторичне…

Варто зазначити, що “законодавчі межі” щодо створення й діяльності громадських організацій - це не лише засіб обмеження їхніх правових можливостей. Насамперед, це спосіб, який забезпечує реалізацію цих можливостей.

Очевидно, що внутрішня організація, взаємовідносини членів громадських організацій, їхніх підрозділів, відповідальність членів цих організацій - повинні регулюватися “корпоративними нормами”, встановленими самими НУО. Ці норми мали б базуватись на законі.

Законодавчі норми мали б містити невичерпний і максимально широкий перелік прав громадських організацій. Також - закріплювати можливість НУО самостійно визначати сферу своєї діяльності та обсяг правоздатності в статутних документах, положення яких не можуть суперечити законодавству.

Діяльність уповноважених органів державної влади мала б полягати в здійсненні контрольних і наглядових функцій стосовно неухильного дотримання відповідними суб’єктами законодавства та статутної діяльності.

Але держава в рівній мірі, і з однаковими підходами, повинна контролювати як підприємницькі структури, так і неурядовий сектор.

Чому ж тоді застосовуються в цих питаннях відверто “подвійні стандарти”?

Як-не-як, процедура реєстрації чи перереєстрації НУО значно триваліша й складніша, аніж підприємницьких установ. Складається враження, що громадські організації утворюють чи не найбільшу проблему національній безпеці нашої держави.

Що ж робити?

Очевидно, що запропонований законопроект є надто “сирим”. Він потребує подальшого суттєвого вдосконалення, урахування пропозицій широкої громадськості. Треба зміщувати акценти від “реєстраційних процедур” до покращення механізмів безпосередньої діяльності громадського сектора.

Але чому ж у публічних дискусіях приділяється, або взагалі не приділяється, так мало уваги проблемам щоденної, рутинної діяльності третього сектора?

На нашу думку, даний законопроект має закласти підвалини для внесення змін у закони.

Наприклад, у закон “Про інформацію” - у частині спрощення можливостей для отримання публічної інформації. У закон “Про звернення громадян” - стосовно щонайменше передбачення права НУО звертатися із заявами, пропозиціями, клопотаннями та скаргами, чого вони зараз формально позбавлені. Там же необхідно деталізувати процедуру адміністративного оскарження й адміністративних скарг, процедуру їхньої подачі та розгляду.

Також потребують удосконалення механізми здійснення громадського контролю за діяльністю органів публічної адміністрації, покращення процесуальних можливостей НУО захищати права й свободи її членів, громадян та територіальних громад у судових органах.

Мабуть, найкращим способом для покращення умов функціонування “третього сектора” буде впровадження механізмів саморегулювання його діяльності та зменшення запалу державних органів у “створенні сприятливих умов”…