Усунення суддів з посад

10 жовтня суддя Окружного адміністративного суду м. Києва В. Келеберда, відкривши провадження щодо протиправності зазначеного указу, в порядку забезпечення адміністративного позову зупинив його дію. Реакція Президента була миттєвою: того ж дня було внесено зміну до указу від 2 лютого 2007 р. «Про призначення суддів», якими вилучено статтю про призначення В. Келеберди на посаду судді Окружного адміністративного суду м. Києва у межах п’ятирічного терміну.

Фактично Президент усунув суддю від розгляду справи, де він – Президент – є стороною, та ще й у незаконний спосіб. Ми не ставимо під сумнів чинність ухвали судді, що є обов’язковою для виконання поки не скасована, хоча ситуація з її виданням і справді чимось нагадує рейдерські атаки, коли ухвалами про забезпечення позовів паралізувалася діяльність підприємств. Безумовно, питання щодо законності зупинення дії указу Президента є, адже, по-перше, указ Президента виданий з питань, що врегульовані Конституцією, а не законами, а перегляд указів Президента на предмет їх конституційності – це прерогатива Конституційного Суду, а по-друге, Окружний адміністративний суд м. Києва міг у стислі терміни розглянути справу і зробити висновок щодо законності чи незаконності цього указу, не зупиняючи його дії. Наслідки ж зупинення дії указу можуть бути більш негативними, ніж у разі своєчасного розгляду справи без такого зупинення. Складається враження, що метою адміністративного позову представників Блоку Юлії Тимошенко щодо протиправності указу Президента було зупинення його дії, про що свідчить намагання затягнути перегляд ухвали в апеляційному суді. Водночас оцінку законності такої ухвали уповноважений дати лише суд вищої інстанції, куди, власне, її й було оскаржено, а не представники Президента, які назвали її „юридично нікчемною”, а отже, такою, що не потягла жодних наслідків.

Усуваючи суддю з посади, Президент проігнорував таку гарантію незалежності суддів як особливий порядок звільнення судді з посади (ч. 7 ст. 14 Закону „Про судоустрій України”, ч. 1 ст. 11 Закону „Про статус суддів”), яка мала б запобігати свавільному звільненню судді з посади. Звільнити суддю з посади можна лише за поданням Вищої ради юстиції (після розгляду цього питання на засіданні із заслуховуванням судді) і лише на підставах, що чітко визначені Конституцією. Ніяких слухань за участі судді з цього питання не було, а Вища рада юстиції подання не вносила.

Водночас можна припускати, що ніякого звільнення не було. Адже скасовано положення про призначення цього судді до Окружного адміністративного суду м. Києва. До цього він працював суддею Шевченківського районного суду м. Києва. Отже, скасування переведення судді може означати відновлення дії указу Президента від 4 жовтня 2005 р. у частині призначення В. Келеберди на посаду Шевченківського райсуду. Фактично це означає переведення судді на попередню посаду – з Окружного адміністративного суду м. Києва до Шевченківського райсуду. Але переведення судді з одного суду до іншого можливе лише за його заявою (ст. 62 Закону „Про судоустрій України”), якої у цій ситуації не було.

Але насправді акти про призначення є правовими актами індивідуальної дії – вони застосовуються один раз після чого вичерпують свою дію. Скасування указу про призначення, за суттю, це те саме, що скасувати факт призначення; а хіба можна скасувати те, що уже відбулося?

До речі, до таких методів стосовно „невигідних” суддів Президент вдається не вперше: минулого року Президент скасував укази про переведення судді В. Колесниченка на посаду судді Печерського районного суду м. Києва та призначення його головою цього суду. Цікаво, що 15 жовтня Президент відновив дію цих указів і скасував указ про призначення головою цього суду І. Отрош. Мабуть, це пов’язано з тим, що центр вирішення адміністративних справ у період виборів міг переміститися з Окружного адміністративного суду м. Києва (у зв’язку з його ліквідацією, про що йтиметься далі) до Печерського районного суду м. Києва, тому Президент вирішив провести ротацію голови цього суду. Ще цікавішим є те, що після рішення Конституційного Суду від 16 травня 2007 р. Президент не має права вирішувати питання щодо призначення чи звільнення голів судів. Це повноваження зараз виконує Рада суддів України (хоча також без достатніх законодавчих підстав), яка 17 жовтня підтвердила повноваження І. Отрош на посаді голови Печерського райсуду.

Таким чином, Президент, усуваючи суддів з посад через скасування указів про їх призначення, а не шляхом звільнення чи переведення з дотриманням відповідної процедури, діяв з порушенням підстав і способу, що визначені законом. А це суперечить ст. 19 Конституції про те, що органи державної влади зобов‘язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Не кажучи уже про порушення основоположних міжнародних вимог щодо незалежності суддів.

Міжнародні стандарти

Судді, яких призначають чи обирають, мають гарантований термін повноважень до обов’язкового виходу на пенсію чи завершення строку повноважень там, де це встановлено. (п. 12 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями Генеральною Асамблеєю ООН 1985 р.)

Суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов’язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим подальше перебування на посаді. (п. 30 Монреальської декларації про незалежність правосуддя 1993 р.)

… судді не можуть бути переведені з одного суду до іншого … без їхньої особистої згоди. (із п. 15 Монреальської декларації про незалежність правосуддя 1993 р.)

Суддя, що обіймає посаду в суді, не може бути призначеним на іншу судову посаду … без його згоди. (із п. 3.4 Європейської хартії про статус суддів 1998 р.)

Блокування судів

Фізичне блокування судів, перешкоджання діяльності суддів є, мабуть, найбільш брутальною формою тиску на судову владу. Протягом декількох днів народні депутати від Блоку Юлії Тимошенко, користуючись своєю недоторканністю і зловживаючи правом невідкладного прийому будь-якою посадовою особою, блокували адміністративні суди у м. Києві – Окружний адміністративний суд, Київський апеляційний адміністративного суд і навіть Вищий адміністративний суд. До окружного та апеляційного судів були підведені групи від силових структур, що підпорядковані різним сторонам конфлікту, - МВС, контрольованого урядом Ю. Тимошенко, і Управління державної охорони та СБУ, підпорядкованих Президенту.

СБУ взяло під охорону голову апеляційного суду, який звернувся з відповідною заявою про забезпечення безпеки. При розгляді скарги на ухвалу суду про забезпечення позову в апеляційному суді 13 жовтня під час наради суддів щодо клопотання про відвід судді у нарадчій кімнаті були присутні співробітники СБУ, що охороняли голову суду. Однак таємниця нарадчої кімнати передбачає, що у ній під час наради суддів ніхто не може бути присутній, крім самих суддів, що вирішують питання (ст. 154 Кодексу адміністративного судочинства). Це одна з гарантій незалежності суддів (ч. 7 ст. 14 Закону „Про судоустрій України”, ч. 1 ст. 11 Закону „Про статус суддів”). Реагуючи на її порушення, народні депутати не знайшли нічого кращого як заблокувати вихід суддів з нарадчої кімнати. Наступного дня колегія суддів відмовилася продовжувати розгляд, поки на них не припиниться тиск. Це, безумовно, вигідно Блоку Юлії Тимошенко, представники якого всіляко намагаються відтягнути можливе скасування ухвали, якою було зупинено дію указу Президента про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

В „облогу” було взято також керівництво Вищого адміністративного суду – достатньо подивитися на заголовки новин на офіційному сайті цього суду від 13 жовтня: „Депутати від «Блоку Юлії Тимошенко» перешкоджають роботі Голови Вищого адміністративного суду України Олександра Пасенюка”; „Заступник Голови Вищого адміністративного суду України Михайло Цуркан потрапив до лікарні із серцевим нападом”.

14 жовтня Пленум Вищого адміністративного суду звернувся до Генеральної прокуратури з вимогою дати правову оцінку діям народних депутатів, зокрема за статтями Кримінального кодексу, що передбачають кримінальну відповідальність за втручання у діяльність судових органів, перевищення влади, незаконне позбавлення волі. Хоча, зважаючи на недоторканність, сумнівно, що хоч один із народних депутатів понесе за це відповідальність.

Міжнародні стандарти

Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави. (п. 4 Монреальської декларації про незалежність правосуддя 1993 р.)

Ніяка сила не може бути застосована з метою втручання в судовий процес. (п/п. g п. 5 Монреальської декларації про незалежність правосуддя 1993 р.)

Суддя, як носій судової влади, повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого … політичного тиску… (із статті 2 Загальної хартії судді, схваленої Центральною радою Міжнародної асоціації суддів 1999 р.)

Ліквідація окружного адміністративного суду

Однак вершиною впливу на суди стала поспішна ліквідація Окружного адміністративного суду м. Києва. Відповідний указ з‘явився на сайті Президента 13 жовтня ввечері і опубліковано у спецвипуску „Офіційного вісника Президента України” від того ж дня. Натомість Президент утворив два суди – Центральний і Лівобережний окружні адміністративні суди м. Києва.

Наступного дня Міністр юстиції М. Оніщук заявив, що ліквідація Окружного адміністративного суду м. Києва не пов`язана з судовим рішенням про зупинення дії указу Президента про дострокові вибори, а подання щодо його ліквідації було внесено ще влітку. І справді, відповідно до статті 20 Закону „Про судоустрій України” Президент утворює і ліквідує суди за поданням Міністра юстиції, погодженим з Головою Верховного Суду або головою відповідного вищого спеціалізованого суду. Водночас самі положення Закону „Про судоустрій України”, що передбачають повноваження Президента ліквідовувати суди, не узгоджуються з Конституцією, яка уповноважує його лише утворювати суди у визначеному законом порядку (п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції). Так, у Рішенні Конституційного Суду від 10 квітня 2003 року сказано, що „повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)”.

Але мало віриться в те, що подання Міністра юстиції було підготовлено до видання указу про ліквідацію Окружного адміністративного суду м. Києва, а не виготовлено „заднім числом”. Сумнівно, що Міністр вніс би таке подання за відсутності об‘єктивної потреби у ліквідації суду та всупереч Закону „Про судоустрій України” про те, що підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної цим Законом системи судів, а також інші підстави, передбачені законом (насправді інших підстав не містить жоден закон), а також без урахування положень Кодексу адміністративного судочинства, що передбачають „окружний адміністративний суд, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ” (один суд, а не два!). Та навіть за наявності подання Міністра юстиції, воно, проте, не було погоджене ні з Головою Верховного Суду, ні з Головою Вищого адміністративного суду.

Далі цікавіше: указом Президента, що з‘явився на його офіційному сайті 17 жовтня, указ про ліквідацію Окружного адміністративного суду м. Києва було визнано таким, що втратив чинність. Натомість було видано новий указ про утворення двох нових апеляційних адміністративних судів (Вінницького і Житомирського), а також тих самих Центрального і Лівобережного окружних адміністративних судів м. Києва і знову ліквідовано Окружний адміністративний суд м. Києва.

17 жовтня указом Президента до новоутвореного Центрального окружного адміністративного суду (лише до нього) переведено сімох суддів. Тоді ж за повідомленням представників Президента з‘явилася ухвала Центрального окружного адміністративного суду про скасування ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва про зупинення дії указу Президента про дострокові вибори. Поява нової ухвали взагалі не може бути пояснена нормами права. Адже для того, щоб передати справу з одного суду до іншого (Окружного адміністративного суду м. Києва до Центрального окружного адміністративного суду м. Києва) у зв’язку ліквідацією першого, відповідно до ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства суд, у провадженні якого була справа щодо протиправності указу про дострокові вибори, мав провести судове засідання з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, і вирішити питання про передачу справи своєю ухвалою, що може бути оскаржена. Передача могла відбутися лише після закінчення строку на оскарження (а це від 5 до 15 днів), а якщо ухвалу було оскаржено – після залишення скарги без задоволення.

Міжнародні стандарти

Виконавчі органи не мають повноважень закривати або зупиняти діяльність судів. Виконавчі органи повинні утримуватися від будь-яких дій або бездіяльності, які випереджують рішення суду або заважають правильному виконанню суддівського рішення. (п/п. і, j п. 5 Монреальської декларації про незалежність правосуддя 1993 р.)

Припинити тиск

Багаторічне непроведення повноцінної судової реформи зумовило взаємну недовіру до судів політичних сил, що зараз перебувають при владі і не можуть її поділити. Зберігаючи серйозні важелі впливу на суди, політики намагаються перевершити одне одного у їх застосуванні, щоб добитися бажаного результату.

На жаль, вони відкрито переступили межу, за якою закінчується право і починається свавілля. Втягуючи суди у політичне протистояння, тиснучи на них, вони втрачають незалежного арбітра у правових непорозуміннях. Якщо перестає працювати такий регулятор відносин як право, а суд, що має стояти на сторожі права, ігнорується або під тиском стає маріонеткою, там недалеко до війни без правил, збройного протистояння. У такій ситуації залишається чекати, коли якийсь районний суд скасує інститут Президента або Кабінету Міністрів в Україні.

Тому політичні сили заради їхнього ж блага та збереження спокою у суспільстві мають відмовитися від ігнорування законів та тиску на суди, як від засобу політичної боротьби. Для цього народні депутати повинні зняти блокаду з судів. Президент мав би скасувати свої вочевидь незаконні укази, передусім щодо ліквідації Окружного адміністративного суду м. Києва, та припинити тиск, зокрема через незаконні ротації у суддівському корпусі та голів судів.

Цілком очевидно, що якщо не буде зроблено хоча б цих кроків, можна чекати загострення ситуації, втягнення до політичних конфліктів ще й Конституційного Суду, втрати й так низького авторитету України на міжнародній арені через нестабільність та порушення мінімальних стандартів незалежності суддів.

Використання важелів впливу суди ще раз підтверджує необхідність проведення радикальної судової реформи, яка б перекрила шлях до посади недобросовісному судді, але водночас зробила б суддю справді незалежним і спроможним протистояти тиску. От тільки хто проводитиме цю реформу? Ті, хто відверто зневажили ці принципи?

Ігор Коліушко,

Голова Правління Центру політико-правових реформ

Роман Куйбіда,

заступник Голови Правління Центр політико-правових реформ