З нетерпінням чекаю того часу, коли хтось із моїх друзів буде вчитися на психолога й студіюватиме конфліктологію. Як я розумію, це наука, що вивчає, власне, виникнення конфлікту, його перебіг та шляхи розв‘язання. Сам я в цьому порпатися не буду, позаяк воно мені зовсім не потрібне. Єдина причина, з якої мене це цікавить – хочу зрозуміти, що ж такого сталося за останні два роки мого навчання у школі між учнями та вчителями. Про все – поступово…

Саме в останні два роки (десятий та одинадцятий класи) мені випала «нагода» розпалювати ворожнечу вчителів та учнів досить нехитрими провокаціями. Слава халамидника за мною ніколи не ходила – не відмінник, але й не двійочник – я хотів тихо закінчити навчання й податися до консерваторії. Моя мрія про створення власного музичного гурту сприймалася всіма по-різному, але мені було байдуже. На початку десятого класу я потрапив на концерт однієї команди з нашого міста – мої знайомі хлопці. Тоді я ще не знав, що концерт організував рух «Не будь байдужим!» Власне, про рух я вперше почув на прес-конференції перед концертом, там же отримав малинову книжку «Переходь на українську» та пачку наліпок «Розмовляй українською – досить боятися бути собою».

Книжку прочитав, на концерті побував, наліпки наліпив, де бачив. Тут і почалося. Одну з наліпок я причепив на видному місці у класі. Вчителька права, яка завжди відрізнялася агресивністю (за що мала прізвисько «Термінатор»), вичитала нам моралі (звісно ж, ніхто мене не «здав») на предмет того, що хто як хоче, так і розмовляє. Має право. Сама ж вона говорити українською не вміла і її пари були каторгою для поціновувачів літературної мови (дивно, адже Конституція та решта законів написана українською). На наступний урок уже весь клас був обклеєний зеленими наліпками: парти, меблі, над входом, біля дошки… Про репутацію руху я тоді думав найменше – головним було довести «Термінатора» до білого розжарення. Знаєте, так воно й сталося.

Мене вирахували і запросили на аудієнцію до завуча. Там мене відчитали повторно й сказали писати пояснювальну записку. А оскільки докоряли мені російською мовою (завуч з правницею були одного поля ягодами), записку я написав, пригадавши стільки суто українських синонімів звичайних слів, скільки мені дозволила пам‘ять.

Вже після уроків я зустрів товариша, який заливався сміхом, виходячи зі школи. «Уявляєш, - сказав він мені, намагаючись себе контролювати, - такий тільки що прикол був! Мене зустріла заучка, червона, мов буряк, трясла твоєю запискою і наказала перекласти, що ти там написав. Бо вони з «Термінатором» не розуміють!»

З перемінним успіхом «бойові дії» продовжувались аж до випуску. Історія про мою пояснювальну записку обійшла всю нашу школу і багато хто з учнів навчився вилучати з цього вигоду. Коли відповіді на уроках, твори чи інші роботи рясніли щиро-українськими словами, зморшки на лобах деяких вчителів, подібних до правнички й завуча (а таких було багато) напружувались і додавалась червона фарба до кольору щік. Про інциденти згадували навіть на випускному, проводжаючи зі школи наш клас. Але це вже було по-доброму.

Звісно, жартувати також потрібно вміти. Але, між іншим, тільки з перебігом цих подій я почав усвідомлювати, що вчителі чинили не дуже педагогічно. Приходячи на роботу, за яку їм платять, вони не виконували своїх обов‘язків! При тому всьому, майже ніхто не збирається виконувати їх після нашого випуску. І як можна говорити тоді про належну якість освіти, коли відповіді офіційною мовою цієї освіти спричиняють труднощі для тих, хто навчає?

Як на мене – це неподобство. Тепер, коли я подорослішав, ці «веселі конфлікти» вже не здаються мені такими кумедними. А конфліктологія цікавить мене ще й тим, що хочеться дізнатися суто для себе: в чому ж полягає суть конфлікту, який змушує багатьох вчителів у школі опиратися українізації навчального процесу. І мені б дуже хотілося, щоб коли у мене дійсно з‘явиться можливість дослідити цей процес, аналізувати вже не було би що.

З повагою, Юрій Міцель, м. Хмельницький