Мала давню мрію – відповісти на запрошення моєї колеги з м. Броди Лесі Олієвської, котра, як і я, теж давно працює керівником ГО для дітей-інвалідів. Передусім цікавило те, що ця організація має приміщення в старовинному замку 16 – 17 століття. Уява малювала мені розкішну будівлю з благородними елементами старіння, великим затишним парком, де розташовані дитячі майданчики, реабілітаційне обладнання, зони відпочинку.

Хворі діти весело працюють на тренажерах разом з тренерами, вивчають пісочну терапію, проходять трудову орієнтацію в поряд розташованих трудових майстернях, квітниках, невеличкому городі… І серед всього цього розмаїття живого вулика – пані Леся з великим натхненням створює нові проекти на користь місцевої Бродівської громади. Це уявне видовище захоплювало, надихало, спонукало до дій. І ось, нарешті, я в Бродах.

Дійсність шокувала! Серед розкішного парку, за оксамитово-зеленою гладдю газону височіла сіра, страшезна, обшарпана будівля. Рвані рани штукатурки, що повідпадала цілими шматтями, світилися рожевими плішинами цегли, яка навіть через століття, війни та негоди неохоче піддавалася наступаючій руйнації.

Земляний вал, що колись оберігав жителів цієї споруди від зовнішніх ворогів, із-надвору лякає перехожих пустими зіницями вікон та в’їздних арок вбудованих у нього казематів та стаєнь, які колишні господарі використовували за призначеням і які сьогодні позаростали шкідливими бур’янами, що сіються і є небезпечними алергенами. Величезні, сумні, занехаяні пусті площі стали громадським туалетом, прихистком для бомжів та безпритульних тварин, екологічним кошмаром у центрі міста – словом, справжньою клоакою.

І все це неподобство не «за дальньою околицею», де не ходять люди, а на очах жителів та гостей міста. Перша манісінька табличка на облупленому фасаді сором’язливо повідомляє, що тут господарюють якісь державні контори. Інші двері поряд відчинені для учнів загальноосвітньої школи, Малої Академії Наук, Університету «Україна 3000» та ін.

І ось, нарешті, на іншій стороні будівлі – великий, добротний сучасний пандус без зайвих слів свідчить: тут хтось про когось дбає! Дійсно, на тих же обшарпаних сірих стінах табличка – «Реабілітаційно - педагогічний центр «Струмок».  

Двері розчиняються, і на порозі гостинно зустрічає господиня та керівник ГО –Леся Олієвська. Заходимо всередину. І похмурий фасад будинку зникає з очей, як примара, бо перед нами – відремонтоване, обладнане, яскраво-веселе приміщення для роботи з дітьми-інвалідами. Все дуже чисто, охайно, скромно, але з якими розумінням та любов’ю зроблено! І зроблено це без фінансової підтримки з боку місцевої влади – власними силами.

Що таке ремонт власними силами, знаю з власного досвіду, бо, ремонтуючи приміщення для свого Монтессорі-Центру, і розчин власноруч змішувала, і цеглу на другий поверх зносила, поки тією ж цеглою ноги не розтрощила, і деревину обтесувала. Звичайно, працювала не я сама, а вся моя родина, як і у пані Лесі, і в багатьох моїх колег по всій Україні. Бо не цінує наша держава в особі місцевої влади працю та мозок громадських організацій, їх величезний потенціал, енергію, велике прагнення зробити те, на що в держави не вистачає ні часу, ні коштів, а часто-густо і бажання. Тому найчастіше всі досягнення ГО базуються на власних ідеях, ентузіазмі, власних коштах, проектах. І навіть донори та спонсори приходять в ГО тоді, коли вже є багаторічно напрацьовані величезні ресурси.

І чим вищий та розвинутіший ресурсний потенціал ГО, тим міцнішою та самодостатнішою вона вважається. Така організація є найпривабливішою для донорів і спонсорів всіх рівнів, саме такі організації залучають до місцевих бюджетів додаткові кошти, створюють нові робочі місця, започатковують соціальне підприємство та багато інших інновацій. Саме цього процесу накопичення інтелектуального, матеріально-технічного, фінансового потенціалу громадською організацією не розуміють окремі керівники Полтавського міськвиконкому.

Саме з цієї причини нашому Монтессорі-Центру в рамках виграного конкурсу виділили кошти начебто на підтримку діяльності, тобто на впровадження в області ексклюзивного проекту. Але в цьому ж рішенням зобов’язали через півроку передати обладнання, придбане в рамках проекту, на баланс одного з міських управлінь, яке не має ані найменшого відношення до проекту. Це що? Незаконне втручання в діяльність громадської організації, чи «показові виступи» напередодні виборів на користь якоїсь партії, чи чиєсь палке бажання привласнити нашу ідею, бо на свої не вистачає розуму?

Ось тут доречно згадати про поширений факт «професійного вигорання» керівників багатьох громадських об’єднань, які в своїй багаторічній діяльності частіше за все замість підтримки та бажання співпрацювати зустрічають нерозуміння, байдужість і навіть протистояння з боку органів місцевої влади й самоврядування.

Однак повернемось до Бродівського замку. Складається враження, що наша самостійна держава настільки багата і щедра, що може дозволити собі не помічати привселюдної загибелі культурного спадку. Ми ж, сучасні жителі землі української, такого вже ніколи не збудуємо! Бо вільні, прогресивні, урбанізовані, тому будуємо багатоповерхові коробки зі скла й бетону, які починають розсипатися, не проживши й піввіку. То чому ж місцева влада м. Броди не використовує унікальну можливість розвитку туристичного напрямку, залучення коштів від гаманців прочан, що їдуть на Почаїв, та просто гостей і жителів міста.

Якщо підійти до питання творчо, з фантазією та великим бажанням діяти, можна відтворити неповторне історичне місце, яке не соромно буде залишити нащадкам. І діти-інваліди та їх батьки не будуть соромитись і жахатись старовинної примари. Для цього владі треба шукати партнерів, однодумців, людей, які люблять своє місто і працюють на користь громади. І саме тут співпраця органів місцевої влади з неурядовими громадськими і благодійними організаціями, як показує досвід, дає великі позитивні результати. Час діяти вже настав. Бо недалеко вже часи, коли в країні загине все те, що сьогодні ще має історичну цінність і потребує до себе уваги та допомоги.

Не менш жахливе враження і від фасаду наступної будівлі в центрі міста, де працює Бродівське районне добровільне товариство захисту дітей-інвалідів «Надія». Сходинки на другий поверх пригодні саме для того, щоб інваліди мали можливість доламати собі вцілілі кінцівки. Але, попри такі злиденні обставини, в кімнатах уже зроблено гарний ремонт, знову ж таки власними силами, встановлене обладнання, завдяки чому декілька проектів сьогодні працюють.

Чомусь на думку спадає сумне: з якого дива саме громадським організаціям в Україні виділяють приміщення за принципом «на тобі, Боже, що нікому не гоже», бо якщо цього не візьмете, то взагалі нічого не отримаєте? Напевне, легше підписати проект Євросоюзу «Посилення ролі громадських організацій в захисті прав дітей», аніж насправді шукати шляхи ефективної співпраці з цими ж самими громадськими організаціями в своєму місті. І це не тільки в Полтаві або Бродах, така ситуація по всій Україні.

Виникає запитання: можливо, діяльність громадських організацій нікому не потрібна, бо вони своїми ідеями постійно заважають чиновникам спокійно жити? Авжеж! Деякі посадовці-плагіатори завбачливо перехоплюють цікаві ідеї, видаючи їх потім за свої, та використовуючи результати впровадження цих ідей для створення власного позитивного іміджу прогресивного державного службовця і політика. І знову це стосується не лише Полтави або Бродів, сьогодні, на жаль, це є загальнодержавною політикою. А щодо Бродів, то щоденно, незважаючи на численні складнощі, в Реабілітаційно-педагогічному центрі «Струмок» навчаються та проходять реабілітацію 20 осіб з числа неповносправних дітей і молоді.

За роки існування організації десятки батьків пройшли тут навчання на семінарах, тренінгах і просто одержали можливість вільно розпоряджатись декількома своїми годинами, оскільки їхні діти в цей час перебувають на заняттях з реабілітації. Сьогодні багато з них полегшено зітхають, бо знають, що їх дитина-інвалід має можливість ще й пройти трудове навчання в Бродівському відділенні Поморянського професійного ліцею, де щорічно навчаються 60 учнів, з яких 10 – неповносправні ( інтегрована група ). Ліцей надає можливість молодому інваліду одержати спеціальність, яка, можливо, в майбутньому, коли батьків вже не стане, допоможе заробити свій маленький шматочок хліба, а не жебракувати. Батькам це вигідно, бо в місті й у районі немає професійної освіти, а економія на витратах за квитки, проживання, харчування дитини є позитивною для сімейного бюджету. А ще діти, проживаючи без відриву від сім’ї, «заробляють кошти в сім’ю» – одержують державну стипендію 200 грн. Соціальний ефект наявний та беззаперечний!

Але й тут не обходиться без непорозуміння. Добровільне товариство «Надія» орендує приміщення для свого ліцею у меблевого підприємства УТОГ «Явір», яке є на грані банкрутства, і тому не може забезпечити відповідний температурний режим у зимовий період. «Надія» оплачує комунальні послуги, телефон, надала меблі та обладнання (електродуховки, міксери, швейні машинки, тканини для навчання та ін.). Знову ефективність діяльності ГО наявна! Здавалося б, що ще можна «вичавити» з громадської організації, які державні турботи перекласти на її плечі? І знову місцева влада осторонь – нічим не допомагає, але, дякувати, й не заважає. Вам потрібен ліцей – то й робіть собі на забаву. Отакий собі місцевий казус-консенсус. А зима вже не за горами. Чи доведеться дітям знову мерзнути в напівопалюваних приміщеннях, чи взагалі ліцей закриється? Питання залишається відкритим.

Побачивши бродівські негаразди та порівнявши їх з нашими, полтавськими, я вирішила образитись на владу за байдужість, черствість, недалекоглядність, величезну неповагу до діяльності громадських організацій, а головне – тотальне нерозуміння великої користі від співпраці з нами. Образилась, а потім вирішила поділитись своїми враженнями з колегами з усієї України – членами ВГО «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю». Можливо, я помиляюсь, і все не так уже й погано в нашому домі, який зветься Україною? Але швидше за все, настав час громадським організаціям переходити з обговорення болючих питань та образ «на кухні», щоб, борони Боже, ніхто нічого не почув і не подумав, а потім чогось не дав, або забрав те, що вже дав, – так от «з кухні» – у Відкритий Простір, щоб нас бачили, чули, привчались до нас дослухатись і нас поважати ! Бо ми того варті!

Взагалі ж, після відвідування Бродів залишилися ще й приємні, цікаві, корисні враження. І зробили їх такими команда ГО «Бродівське районне добровільне товариство захисту дітей-інвалідів «Надія» та «Реабілітаційно - педагогічний центр «Струмок» на чолі із працьовитою, талановитою, наполегливою багатодітною мамою – керівником Лесею Олієвською. Дякую вам, колеги, за вашу роботу! Здоров’я, успіхів у вашій нелегкій справі.

Тетяна Черненко,
президент Полтавської міської ГО «Монтессорі-Центр реабілітації дітей-інвалідів»

Полтава – Броди, липень 2009р.