Наскільки українські суди доступні для дітей, які звертаються до них за допомогою? Чи комфортно почуває себе дитина в приміщенні суду? Як вона сприймає спілкування з суддею? Чим є для дитини участь у судовому процесі – інструментом захисту своїх прав чи додатковою психологічною травмою? На всі ці запитання намагаються відповісти експерти Харківської обласної фундації «Громадська альтернатива», які проводять дослідження в п’яти судах Харкова й Харківської області в рамках проекту «Суд дружній до дитини».

Результати дослідження, які вже друкувалися низкою провідних видань, свідчать про те, що ситуація з дотриманням прав дитини в українських судах далека від європейських стандартів. Проблема, на думку експертів «Громадської альтернативи», обумовлена низкою факторів, головними з яких є недовершеність українського законодавства й відсутність у судій спеціальної підготовки для роботи з дітьми.

Щоби порівняти українські реалії з ситуацією у Польщі (країні, з якою нас єднає спільна історія й культурні традиції, але яка є економічно й політично більш успішною), ми звернулися за коментарями до польських спеціалістів. Нам пощастило поспілкуватися з визнаним експертом у сфері прав дитини, співробітницею найбільшої у Східній Європі правозахисної організації – варшавського Хельсинського Фонду Прав Людини – Ельжбетою Чиж. У штаб-квартирі Хельсинського Фонду відбулася довга й змістовна розмова з пані Ельжбетою, протягом якої ми дізналися про існування деяких схожих проблем, обумовленим спільним «соціалістичним минулим». У той же час, нам стало зрозуміло, що судова система у Польщі за 20 років демократії впевнено просунулася у бік досяжності й дружності до дитини. В інтерв’ю пані Чиж торкнулася багатьох аспектів проблеми забезпечення прав дитини у суді. І, оскільки формат публікації не дозволяє торкнутися кожної, сьогодні ми хотіли б висвітлити одну з них – проблему відсутності в Україні інституцій, які б займалися незалежною експертизою ситуації в родинах, рекомендаціями яких судді могли керуватися при винесенні рішення про визначення місця проживання дитини.

За словами Ельжбети Чиж, у Польщі дитина, яка досягла тринадцятиріччя, може брати участь у справах, які стосуються її всиновлення, проблем між нею й батьками, конфліктів між дитиною й опікунами, які не є її біологічними батьками. Суддя може спитати й думку дитини, яка ще не досягла тринадцятиріччя, по справі всиновлення, якщо вважатиме, що дитина усвідомлює своє становище і ситуацію в родини. У тому разі, коли слухається справа про встановлення місця проживання дитини й вирішується питання про її переїзд за кордон з одним з батьків, суддя має врахувати думку навіть шестирічної дитини про те, чи хоче він залишитися у Польщі, чи залишити країну.

Розповідаючи про спеціальну підготовку судій для роботи з дітьми, Ельжбета Чиж відзначила, що таку підготовку проходять судді карного суду, оскільки часто дитина є жертвою злочинів. Існує спеціально обладнане приміщення, опит дитини проводить психолог. Але навіть у цивільному процесі дитина може пережити великий стрес. Так, наприклад, розглядаючи справу про розлучення, судді намагаються врахувати складне становище, у якому перебуває дитина, й уникати ситуацій, у яких їй прийдеться оцінювати батьків й говорити, що один з них гірше. Якщо дитині вже виповнилося 13 років, при бажанні він може піклуватися про те, щоби його думку вислухали. Але найчастіше в процесі використовується висновок спеціалістів психолого-консультативного центру.

Піклуючись про інтереси дитини, у тих випадках, коли, на думку суддів, опит дитини може її травмувати, суд може прийняти рішення не слухати його думку. Однак, пані Чиж відзначила, що на її погляд, було б краще, аби судді слухали й брали б до уваги думку дитини у кожному такому випадку. Ще у 70-х роках Вищій Суд Польщі прийняв рішення про те, що дитина не бере участь у процесі позбавлення батьківських прав. Керуючись цим рішенням, яке давно потребує перегляду, судді вважають за краще якомога рідше слухати думку дитини у ході слухання справи. Так само як й у їхніх українських колег, у польських суддів не вистачає для цього часу й спеціальних знань.

У справах про розлучення й встановленні місця проживання дитини судді нерідко звертаються за допомогою спеціалістів Центру консультації сім’ї. Професіональні педагоги й психологи, що працюють в цих центрах, проводять дослідження й готують звіт, у якому докладно описують психологічну ситуацію у родині й дають рекомендації, з ким з батьків краще залишитися дитині. Виходячи з найкращих інтересів дитини, суддя бере до уваги й думку дитини, яку вона висловлює протягом слухання справи, й інформацію звіту спеціалістів Центру.

Зазначені центри не є аналогом органів опіки й піклування в Україні, останні є непрофессіональними й часто упередженими. Центри незалежні й мають відповідну кваліфікацію. Вони працюють у структурі Міністерства Юстиції. Проте, висновки експертів цих установ не є істинною й останньою інстанцією. Нерідкі випадки, коли сторони судового процесу незадоволені висновком спеціалістів центру й вимагають провести опит дитини в іншому центрі.

Коментуючи інтерв’ю пані Ельжбети Чиж, експерт проекту «Суд дружній до дитини», кандидат психологічних наук Олена Кочемирівська висловила свій жаль у зв’язку з відсутністю в Україні інституту незалежної експертизи, аналогічного польським сімейним психолого-консультаційним центрам:

«Національна практика свідчить, що відсутність таких незалежних центрів ускладнює можливість отримання судом повної та кваліфікованої інформації щодо соціально-психологічних та індивідуально-психологічних особливостей дитини, рис її соціального оточення. Звичайно, що суддя не може – та й не має – перебирати на себе завдання фахового психолога та вивчати особливості психічного та психологічного стану дитини та представників сторін в цивільному процесі. В той же час, в певних випадках (наприклад, пов’язаних із позбавленням батьківських прав через насильство в родині, з визначенням місця проживання дитини при розлученні, передача опікунських повноважень тощо) необхідним є глибинне медико-психологічне (а подекуди й медичне) обстеження як самої дитини, так і інших сторін процесу. Нажаль, сьогодні реалізувати це в повному обсязі неможливо.

Як правило, суди (а точніше – судді) звертаються до районних методичних центрів, які підпорядковані Міністерству освіти, та укомплектовані штатом психологів. Проблема полягає в тому, що ці центри мають на меті обслуговувати потреби системи загальної освіти, тобто фахівці центрів (іноді не дуже кваліфіковані) є спеціалістами в галузі педагогіки, педагогічної психології. Це означає, що вони дають загальну психолого-педагогічну характеристику дитини, але часто не можуть відповісти на ті питання. стосовні дитини, які постають перед суддею та представниками сторін. Що стосується соціально-психологічних аспектів проблеми, то вони зводяться до загального визначення умов проживання дитини. яке відображено в документах органів опіки та піклування. В той же час, ані суддя, ані сторони зазвичай не мають змоги зробити повне медико-, соціально- та індивідуально-психологічне обстеження дитини, перш за все, через відсутність уповноважених служб, на які б було покладено виконання функцій досудового обстеження».

Таким чином, створення в Україні системи незалежної експертизи, аналогічної польським психолого-консультаційним центрам, вже суттєво сприяло б дотриманню прав дитини в судовому процесі. Однак відсутність такої експертизи не є єдиною проблемою дітей в українських судах. У наступних публікаціях ми продовжимо знайомство з польською судовою системою й разом з Ельжбетою Чиж та експертами Фундації «Громадська альтернатива» спробуємо сформулювати рекомендації для приведення української судової системи у відповідність стандартам дотримання прав дитини.