Останніми роками, говорити про розбудову громадянського суспільства в Україні стало настільки ж модно, як і про боротьбу зі СНІДом та євроінтеграцію. Численні міжнародні фонди тривалий час інвестують мільйони доларів в підтримку українських громадських організацій і заходів. Держава демонструє лояльність до громадянського суспільства, створивши численні громадські ради ледь не при кожному органі державної влади. Питанням громадянського суспільства присвячуються незліченні круглі столи, симпозіуми, дискусії і конгреси.

Здавалось би, за такої всебічної уваги структури громадянського суспільства вже давно мали б розквітнути в Україні. За кількісними показниками, так і є. Якщо в 1991 році в Україні діяло близько 300 громадських організацій, то в 2008 році в Україні їх налічувалося аж 275 тисяч 728 штук, включно з місцевими осередками громадських організацій і політичних партій. Всеукраїнських організацій легалізовано близько 2,5 тисяч, місцевих громадських організацій – 40,5 тисяч.

Якщо ж відійти від кількісних показників, то виявиться певна примарність Загальної картини. Абсолютна більшість структур громадянського суспільства має фіктивний характер: зі 141 політичної партії реально працює не більше двох десятків, ледь не половина зі 115 спілок громадських організацій існує лише на папері. Скільки благодійних організацій з 941 зареєстрованої виконують свої функції згідно з призначенням? І чи відчуває суспільство роль і вплив 127 профспілкових організацій?

На жаль, попри всі розмови й заходи, спрямовані на розвиток громадянського суспільства, воно досі знаходиться в зародково-коматозному стані. Чому? Тому що його повноцінне існування було і залишається незабезпеченим в достатній мірі ані конституційними, ані законодавчими нормами.

Конституційна примара громадянського суспільства

Після проголошення державної незалежності України, теоретики держави і права, які займалися розробкою конституції, добре розуміли важливість, роль і місце громадянського суспільства для повноцінного розвитку держави. Саме тому основи і гарантії існування громадянського суспільства мали бути закріплені в Основному Законі.

Згідно Концепції нової конституції України від 19 червня 1991 року третій розділ майбутнього Основного Закону мав визначити основи формування, розвитку і захисту громадянського суспільства, визначити засади його взаємозв’язків з державою.

Проекти Конституції України від 1992 і 1993 років не давали визначення громадянському суспільству, однак окремим розділом встановлювали, що воно ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, самоорганізації і саморегулювання. Норми конституційних проектів прописували підконтрольність, підзвітність і підпорядкування держави громадянському суспільству. Таким чином мали бути створені конституційні передумови для громадянського контролю за державною владою.

З приходом в 1994 році на президентську посаду Леоніда Кучми вплив громадянського суспільства на державу був мінімізований, а відповідні положення з проектів Конституції видалені. Відтак, в 1996 році Україна отримала Основний Закон, в якому про громадянське суспільство і контроль за владою – ані слова!

Конституція відвела громадянському суспільству роль примари, фікції. Спроби реальних громадських об’єднань протистояти державі зазвичай наражалися на відсутність достатніх юридичних інструментів для роботи, контролю і тиску на владу.

Відсутність повноцінного громадянського контролю за державною владою значною мірою обумовила її свавільний і непідконтрольний характер. Це, в свою чергу, стало однією з причин неефективності української держави і глибокої кризи в Україні.

Вихід з кризи в Україні має супроводжуватися системними змінами в площині відносин „людина-суспільство-держава”. Ефективна й підконтрольна влада з’явиться тоді, коли відбудеться посилення та інституалізація громадянського суспільства, в тому числі через конституційно-законодавче закріплення основ його існування. Утвердження громадянського контролю над державою стане сутністю майбутніх системних змін, які, між іншим, можуть в Україні носити і революційний характер.

Де ж ті провідники змін?!

Хто в Україні здатний реалізувати згадані системні зміни, посиливши громадянське суспільство і поставивши під контроль державу?

Однозначно, українська владна еліта й політикум не зацікавлені в цьому. Їм, відверто кажучи, не потрібне громадянське суспільство, адже непідконтрольна влада – це абсолютна влада. Саме тому політична еліта обмежується турботою про громадянське суспільство лише на словах.

Діючі політичні партії насправді теж не мають до розбудови громадянського суспільства жодної мотивації, хоча й всіляко декларують цю мету в своїх програмах. Подібне роздвоєння обумовлене тим, що будь-яка партія мріє про прихід до влади, тому не бажає створювати над собою якихось контролерів в особі громадянського суспільства.

Єдині, хто зацікавлений і здатний ініціювати та провести в Україні системні зміни, - це власне громадяни і громадські організації. Як завжди, спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих.

З усієї кількості діючих в Україні громадських об’єднань знайшлося не більше 400 організацій, які для посилення ролі громадянського суспільства об’єдналися в Громадянську Асамблею України. За підтримки фонду „Відродження” відбулося три масштабних засідання ГАУ – 24 липня 2007, 21 червня 2008 і 29 березня 2009 року. За підсумком кожної Асамблеї були прийняті резолюції – звернення до керівників держави. Зовні все виглядало дуже пристойно, однак... Всі резолюції і звернення Асамблеї були проігноровані державною владою, так само як і думка громадянського суспільства.

Водночас Громадянська Асамблея України викрила слабкість і неадекватність самих громадських організацій. Більшість з 400 учасників ГАУ виявилася не готова на щось більше, окрім зібрань, засідань, балаканини і підписання всіляких гучних паперів.

Таку „пасивність” проявили переважно громадські організації, діяльність яких ґрунтується на грантовому фінансуванні. Ті, хто з ним працював, добре знають, що міжнародні фонди часто видають фінансування не на реальну справу, а на „моніторинги” та різноманітні „обговорення”. Відтак, громадські організації-грантоїди видалися не схильні до справжньої боротьби.

Ті з діючих громадських організацій, які зголосилися бути провідниками змін, часто виявляли нерозуміння ситуації в Україні. Замість комплексних системних змін, вони подеколи відстоюють фрагментарні зміни, не розуміючи, що цього недостатньо. Так, наприклад, дехто агітує за зміну виборчої системи, хоча це нереально при діючих керівниках держави. Хтось інший пропагує скасування депутатської недоторканності, наче це – панацея від усіх хвороб української держави.

Висновок невтішний – адекватних і дієвих громадських організацій, здатних ініціювати і провести системні зміни в Україні, мало. Вони практично тримаються на ідейності своїх членів та не мають достатніх організаційних та матеріальних ресурсів.

Революційний потенціал

Загострення кризових явищ і поширення протестних настроїв в українському суспільстві створило попит на організовані форми дії. Згадані вище громадсько-політичні організації „з історією за плечима” не здатні задовольнити цей попит, тому, наче після дощу, почали утворюватися і зростати нові громадянські рухи і ініціативи.

Схожа ситуація була в 2004 році, коли жодна з діючих на той час громадських організацій не була здатна виконати місію загальногромадянського ініціатора змін. Тому цю функцію взяли на себе новоутворені громадянські рухи - кампанія „Пора!”, Чиста Україна” і „Знаю!”, які за короткий строк, однак не на довгий час стали осердям громадянського суспільства. Виникненням таких громадянських рухів пояснювалась активізація і недовге посилення громадянського суспільства в 2004-2005 роках в Україні.

Активізація суспільства відбувається і тепер. Попри розчарування в подіях 2004 року тисячі розорених кризою представників середнього класу, робітників і службовців по всій Україні шукають можливість об’єднуватися і боротися за системні зміни та встановлення громадянського контролю за державною владою. Можна вважати, що зростає нова хвиля громадських об’єднань, спричинена суспільним невдоволенням і протестними настроями.

Першою ініціативою, яка висловила масові настрої населення, тим не менш не стала чисельною, була ініціатива „Дістали!”, яка через „Маніфест середнього класу” закликала всіх незадоволених 22 грудня 2008 року подудіти в клаксони автівок. Дуже скоро з цієї ініціатив виріс рух „Третя республіка”, який більше був схожий на ще одну партію, адже відверто проголошував боротьбу за владу.

Внаслідок нещодавнього розколу в „Третій республіці” частина активістів спільно з автором Маніфесту середнього класу Юрієм Романенком утворила новий рух – „Хвиля”, який ставить за мету системні зміни і „перезавантаження” української держави.

Аналогічно в грудні 2008 року про себе вперше заявив громадянський рух „Ми-Україна”, який за короткий час зібрав більше 700 активістів по всій Україні. Дрібні підприємці та офісні працівники, що об’єдналися, не мали жодного громадсько-політичного досвіду. Однак вже в лютому цього року їм вдалося провести успішну кампанію громадського тиску на владу з метою звільнення моряків-заручників з корабля „Фаїна”. Надалі, рух „Ми-Україна” доклався до розробки інструментів захисту громадян від банківської сваволі, а також до вироблення перспективних програм розвитку України.

В березні на основі оприлюднених в Інтернеті „Революційних тез” заявив про себе всеукраїнських рух „Воля Народу”, який поставив за мету реалізацію в Україні системних змін з метою утвердження громадського контролю за державною вадою в Україні. Одночасно, в соціальних мережах Інтернету відбувалося гуртування невдоволених у ще один віртуальний рух „Воля Народу”.

„Революційні тези” стали програмними основами більше ніж для 30 ініціатив і організацій по всій Україні. Визнаючи необхідність розвитку громадянського суспільства і його контролю за державою, „Революційні тези” серед тактичних завдань окреслили необхідність спрямувати протестний революційний потенціал суспільства в конструктивне русло; необхідність пропаганди ненасильницьких засобів спротиву; поширення ідеї установчої влади народу та скликання установчих зборів; підготовки тексту нової Конституції України; розробки програм реформування і стратегічного розвитку України.

Надзвичайного поширення досягло нове громадянське об’єднання „Захист”, в якому постраждалі від банківського сектору громадяни згуртуватися для колективного відстоювання своїх прав. Необхідно відзначити, що „Захист” вже отримав численні позитивні результати своєї діяльності, виражені в розв’язанні ситуацій конкретних людей.

За встановлення громадського контрою над державною владою виступає громадська організація „Поступ”, яка активно почала заявляти про себе в питаннях мобілізації населення і переоблаштування України.

Групи активістів представлені також рухами „Моя Україна”, „За майбутнє”, „Добра воля”, „Щастя Народу” та багатьма іншими, яких не злічити.

Окрім вищеназваних ініціатив „знизу”, хвилю суспільного невдоволення в Україні намагаються також осідлати „зверху” політики різного рівня.

На цій ниві пасуться амбітні рухи „Фронт змін” Арсенія Яценюка, „Громадянська позиція” Анатолія Гриценка та „За Україну” В’ячеслава Кириленка, які за своїм призначенням радше схожі на політичні партії, аніж на громадянські рухи.

Володимир Семиноженко, Микола Азаров та Дмитро Видрін започаткували й собі громадський рух – „ Нова Україна”.

Ну, а далі варто назвати й тих, хто намагається "зібрати вершки" на ниві протесту.

Як політико-технологічні структури виникли і заявили про себе ініціатива „Геть Усіх!” і громадське об’єднання „Народ”, які своїми наметами захопили Майдан Незалежності в Києві та відразу пов’язали масові громадянські протести з епатажною постаттю Дмитра Корчинського, чим скоро звели свою популярність до нуля.

Справжнім своєрідним відкриттям стала „Народна армія спасіння”, яку створив і очолює депутат Київради Олександр Пабат. Окрім відвертого перехоплення ідей інших рухів, ця „Армія” ще претендує стати консолідуючим ядром для всіх інших протестних рухів і відверто заявляє про свій намір повалити всю існуючу державну владу в Україні. Прокуратура, очевидно, не реагує, розуміючи всю технологічність і несерйозність наміру.

Любитель неординарних проектів Олександр Ржавський доклався до виникнення громадянського руху „Право Народу”, який поки що не має чіткої програми, однак має замислувату символіку та великі амбіції.

Варто очікувати, що чим далі, тим більше різноманітних рухів і організацій буде виникати, адже ситуація в країні погіршується, невдоволених громадян чимдалі буде більше. Водночас, рівень недовіри в суспільстві одне до одного дуже значний, тому громадянам легше створити свій новий рух, ніж вступати у вже існуючий. Також збільшиться і кількість політичних діячів, які спробують засвітитися на протестних настроях, а часом і відверто спекулювати на них.

Кризовий шанс

Кожна медаль має дві сторони - в кожному явищі поряд з негативом є й позитив. Саме завдяки кризі, яка є важким випробовуванням для України, громадяни пробуджуються і з’являється шанс на розбудову і посилення громадянського суспільства. На сьогодні спостерігається громадянська активізація ще сильніша, ніж в 2004 році. Активність починають проявляти навіть ті верстви населення, для яких раніше це було невластиво.

Громадяни починають об’єднуватися проти держави. Аналіз складу активістів новітніх громадських рухів свідчить, що вже немає принципової різниці, хто раніше був помаранчевий, а хто – біло-блакитний. Протестні настрої дають громадянам чітке усвідомлення того, що безконтрольна державна влада як така – це зло для країни, для всіх її регіонів, для україномовних і російськомовних жителів. Громадянське суспільство виростає з безпосередньої активності громадян і готується стати провідником системних змін в Україні.

Якщо влада в особі всіх своїх гілок і далі продовжуватиме діяти так, як діє зараз, то дуже скоро громадянське суспільство кине виклик нинішній державній владі. Якщо воно переможе, тоді Українська держава буде врятована.

Олексій Толкачов, Голова Громадського комітету національної безпеки України