Створення рівних можливостей для всіх громадян без винятку – незалежно від їх соціального статусу, стану здоров’я, віку чи інших показників – одне з основних завдань для суспільства, що прагне розвиватися у демократичному напрямку. Інклюзивна освіта – це здобуток цивілізованої демократичної освітньої системи, що покликаний стерти принизливі кордони, які виникають стосовно людей із інвалідністю.

Інклюзивний освітній процес передбачає інтеграцію дітей із інвалідністю до типових навчальних колективів, що підкреслює цінність кожного для суспільства. Організація інклюзивно-освітньої платформи у звичайній школі чи то дитячому садку дає можливість дітям із інвалідністю не замикатися у собі, не боятися світу і не комплексувати стосовно своєї інакшості.

На користь інклюзивної освіти в Україні та за кордоном вироблено чимало теоретичного і практичного матеріалу. За інклюзивну освіту, в першу чергу, активно виступають самі батьки дітей із інвалідністю, а також громадські та благодійні організації, які мають дотичний профіль діяльності. Досвід європейської інклюзії, що вже має позаду десятиліття успішних напрацювань, говорить сам за себе, адже показує неабияку перспективність та успішність такого навчально-розвивального напрямку.

Цікаво, що провідні європейські країни – Італія, Австрія, Німеччина, Швеція – почали вивчення, розробку та підтримку інклюзивності в освіті на державному рівні саме завдяки потужним громадським об’єднанням, що, в першу чергу, складалися з батьків, чиї діти мають інвалідність. В Італії, що виступила справжнім новатором у цій галузі й однією з перших почала впровадження інклюзивного компоненту в освіту, вдалося провести освітню реформу в країні завдяки ініціативності організацією «Демократична психіатрія».

У радянській системі виховання й навчання діти, які мають інвалідність, здобували освіту в закритих закладах й у подальшому навіть отримували роботу. Але разом із тим не існувало вираженої інклюзивної складової. Тож деяким взагалі відмовляли у навчанні, вважаючи його марним та перекладаючи всю відповідальність за розвиток дитини з інвалідністю на батьків.

З цього приводу своїми думками поділилася директор чернігівської благодійної організації «Логос» Надія Лозбень: «Ми опікуємося молоддю з ментальною інвалідністю. Наші діти не навчалися в школі. Тоді був такий час, коли надавали статус «дитини, що не піддається навчанню». І все – життя дитини разом із батьками повністю обмежувалося. Ніякого шансу на розвиток і спілкування дитина більше не мала. Тому ми, батьки, створили «Центр соціальної реабілітації» при Благодійній організації «Логос». Діти, які вже стали дорослими, протягом 10 років відвідують наш Центр, отримуючи денний догляд і навчання соціальним навичкам. Але наш Центр не є інклюзивним, він тільки для людей із розумовими порушеннями. У нас є люди з аутизмом, які багато чого втратили в житті без отримання кваліфікованих послуг. Основне, що я хочу сказати про інклюзію, – в Україні потрібно готувати фахівців, які можуть професійно працювати з дітьми з аутизмом та іншими захворюваннями, а державі – не шкодувати коштів, аби створити умови для інклюзивної освіти».

Завдяки небайдужим батьківським об’єднанням, вітчизняна інклюзія, починаючи з 90-х, активно розвивалася. Про неї почали говорити на офіційному рівні, її зрозуміли як щось необхідне і корисне.

На сьогодні, звісно, всіх проблем в інклюзивній освіті не подолано, але вона невпинно прогресує. «В Україні є хороша нормативна база для впровадження інклюзивної освіти, – говорить головний спеціаліст департаменту освіти і науки Львівської облдержадміністрації Марія Васюник. – Все залежить у більшості випадків від місцевої влади, бо основні статті витрат на інклюзивність прописують і виділяють саме місцеві бюджети. Я відповідаю тільки за Львівську область, адже по Україні ситуація у регіонах різна, і можу з впевненістю сказати, що Львівщина одна з перших у цій справі. Ми маємо більше ста дітей із інвалідністю, що проходять навчання у загальноосвітніх закладах. Там створені всі умови для такого навчання (пандуси, шрифт Брайля, необхідні спеціалісти). Пригадую, як на самому початку чимало батьків були проти того щоб з їхніми дітьми навчалися діти, що мають інвалідність. Взнаки давалося нерозуміння і непопулярність таких форм, також впливали радянські стереотипи. Зараз же діти не уявляють життя один без одного».

Інклюзивна освіта надзвичайно актуальна для України, адже вона демонструє не тільки успіхи психологічного чи навчального розвитку дитини з інвалідністю, вона ще й показує рівень громадянського суспільства, держави, людської толерантності.