29 січня 1918 року – День вшанування пам’яті Героїв Крут – широковідома сумна та героїчна дата в історії України. Героїчна тому, що патріотично налаштовані юнаки-студенти, що не мали військового досвіду, на станції Крути майже на день затримали просування багатократно переважаючі сили більшовиків. Ворог зазнав значних втрат. Захоплені в полон 27 юнаків були піддані більшовиками нелюдським тортурам і жорстоким стратам. Саме тому ця дата сумна, крім того, вона вдвічі сумна ще й через те, що ця жертва не зупинила більшовицьку навалу, не дала змогу перегруповати сили Україні та відстояти свою свободу та незалежність, тому що, на жаль, в Україні тоді майже не було боєздатного війська.

Але, що саме відбувалося 29 січня 1918 року, так би мовити, в тилу, наприклад, в Києві та в Одесі? В Києві та в Одесі відбувалося так зване січневе повстання більшовиків: в Києві 29 січня – 4 лютого 1918 року, а в Одесі з 27 по 31 січня 1918 року відбувалися запекли бої з червоними, місто було поділено навпіл між захисниками України та більшовиками-сепаратистами, що проголосили Одеську радянську республіку.

Власно кажучи, так звана гібридна війна – винахід не В. Путіна, а ще більшовицьких вождів В. Леніна та Й. Сталіна. Тактика більшовиків була дуже простою: розкол держави, яка підвергнулася їхньої агресії, зсередини шляхом підняття повстання з наближенням до міста радянських військ. Це вирішувало два завдання: по-перше, відтягування військових сил з зовнішнього антибільшовицького фронту; по-друге, прикриття прямої агресії радянської Росії. При наближенні російських революційних загонів в містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Це давало можливість стверджувати, що радянську владу встановлювали нібито місцеві трудящі маси за допомогою революційного російського війська. У такий спосіб в Україні була встановлена радянська влада у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді. Таким чином більшовики перетворювали Визвольні війни на «Громадянські». Бодай, міжнародної громадськості було відомо про агресію радянської Росії проти країн-сусідів, але офіційно більшовицький уряд відмовлявся визнати цей незаперечний факт. Зокрема, під час Брест-Литовських мирних переговорів Німеччина вимагала виведення радянських військ з України та Фінляндії, на що російська делегація відповідала, що російських радянських військ в цих країнах немає, а там відбуваються внутрішні громадянські війни.

Отже, перейдемо до того, що саме відбувалося в Одесі в січні 1918 року. На відміну від Києва, куди було націлено наступ головних радянських сил, Одеса знаходилася у глибокому тилу. Фронт проходив в районі Олександрівська (сучасне Запоріжжя), куди власно вирушили 18 січня 1918 року з Одеси більша частина добровольців-гайдамаків Одеської Гайдамацької дивізії, котра щойно була сформована. Використовуючи цей момент, більшовицький ревком 21 січня 1918 року приймає рішення розпочати заколот в ніч з 26 на 27 січня. 

Головні протиборчі сторони в боротьбі за Одесу були українські добровольці-гайдамаки, штаб яких знаходився в приміщенні Штабу Одеського військового округу та більшовицька інтернаціональна червона гвардія, що мала свої штаби на Пересипу, Молдаванці та Залізниці, та складалася переважно з найманців: болгар, угорців, сербів, хорватів, китайців. Чисельність кожної з сторін налічувала приблизно 2 тис. багнетів. Крім того, більшовики спиралися на матросів кораблів Чорноморського флоту, що стояли на рейді в Одесі, розкладених солдатів деяких тилових частин колишньої російської армії та залізничників. Загальна чисельність сил червоних досягала до 8 тис. багнетів. Таким чином, більшовики могли розраховувати на 4-хкратну кількісну перевагу, бодай не якісну, тому що більшість сил червоних була невмотивована. Проте, українські добровольці-гайдамаки були національно свідомі та налаштовані боронити Україну до кінця.

23 січня 1918 року більшість гайдамаків повернулась до Одеси з фронту. Протягом двох днів в Одесі гайдамаки роззброювали збільшовизовані запасні частини. Треба відмітити, що революційні розкладені солдати самі тікали з Одеси додому, дізнавшись про демобілізацію, яку проводив Генеральний Секретаріат УНР. Таким чином, діями гайдамаків більшовики втратили майже половину своїх сил напередодні свого заколоту. Проте, деморалізація та більшовицька пропаганда торкнулася деяких частин гайдамаків. Так, наприклад, 25 січня 1918 року в газетах з’явилися заяви деяких сотень 1-го та 2-го Гайдамацьких і кулеметного куренів про свій нейтралітет в боротьбі проти більшовиків.

Отже, більшовики не відмовилися від своїх планів захоплення Одеси та в ніч з 26 на 27 січня 1918 року розпочали свій виступ. До ранку 27 січня 1918 року червоними було захоплено вокзал, телефонна  станція, пошта, телеграф, казначейство, навить Штаб Одеського Військового округу, було проголошено встановлення радянської влади. В руках більшовиків опинилися панцерний потяг, 2 панцерника та 2 гармати. Червона гвардія отримала підкріплення від кораблів Чорноморського флоту у вигляді десанту матросів. Проте, наступного дня, 28 січня 1918 року о 6 годині ранку гайдамаки та юнкери розпочали бойові дії і захопили вокзал, куди почали прибувати свіжі українські частини. Місто розділився на дві частини. Протягом дня відбувалися запекли бої за вокзал, Штаб округу, центр міста. Увечері гайдамаки та юнкера Одеських військових училищ продовжували тримати значну частину центра міста, вокзал, Штаб округу, вулиці Пушкінську, Канатну, Олександрівський парк (сучасний Парк Шевченко). В руках більшовиків залишалися морський порт, Пересип, Слободка, Молдаванка, Близькі та Дальні Млини. Всі атаки більшовиків на станції Одеса-Мала та Одеса-Головна було відбито гайдамаками та юнкерами.

Наступного дня 29 січня 1918 року червоним за підтримки артилерійського вогню кораблів Чорноморського флоту «Ростислав», «Синоп», «Алмаз» вдалося оволодіти центром міста та перенести бої на Привокзальну площу та Куликове поле. Протягом дня відбувались запекли бої на вулицях Канатній, Пушкінський, Рішельєвський, Катерининський, Преображенський, Новорибній та Олександрівському проспекті. Увечері матросам вдалося витисніть гайдамаків з більшої частини Олександрівського парку. З боку станції Одеса-Товарна на гайдамаків наступав панцерний мотовагон ”Заамурец”.

30 січня 1918 року більшовики захопили Штаб Одеського військового округу та військове артилерійське училище на 3-й станції Великого Фонтану. Юнкера і гайдамаки під артилерійським вогнем з боку кораблів Чорноморського флоту були змушені залишити Олександрівський парк та відступити в район Великого Фонтану. В полон потрапило керівництво одеських гайдамаків на чолі з полковником Марком Мазуренком. За таких обставин гайдамаки вимушені були припинити опір та погодитися на перемир’я.   

Гайдамаки залишили місто та почали відхід в напрямку Балти, де очікували з’єднатися з українізованою 31-ю дивізією, яка проходила в Балті демобілізацію. Проте 1 лютого 1918 року більшовицькі війська з Румунського фронту зустріли гайдамаків у ст. Роздільна та роззброїли їх.

Увечері 31 січня ЦВК більшовицького Румчерода створив Рада народних комісарів так званої Одеської радянської республіки, який визнав вищу владу в особі Раднаркому Петрограда і «Народного Секретаріату» в Харкові. Командуючим всіма радянським збройними силами в Україні був призначений колишній підполковник М. Муравйов, який ввійшов в історію як кат Києва. 3 лютого 1918 року на Куликовому полі відбулися похорони жертв триденної війни в місті. За час боїв загинуло 119 людей, 359 було поранено.

Влада так званої Одеської радянської республіки, яка входила одночасно в штучно створену Українську Радянську Федерацію та в Російську Федеративну Радянську республіку протрималась недовго. 9 лютого 1918 року в Брест-Литовському було підписано перемир’я між Україною та Центральними державами. Згідно цього договору Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язувались допомогти Україні проти радянської російської агресії. Оскільки вимогу виведення з України та Фінляндії військ більшовицької Росії виконано не було, тому 18 лютого 1918 року розпочався загальний наступ військ Німеччини та Австро-Угорщини на Східному фронті.

4 березня 1918 року пролунала відозва радянської влади про мобілізацію в Одесі до лав так званої «Червоної армії Республіки», проте, як телеграфував в Петроград В. Леніну «головнокомандувач Республіки» М. Муравйов: «Одеса не дала жодного червоноармійця. Вимушений відступати до Херсону». А вже 12 березня 1918 року о 2:30 зі станції Роздільна виїхали 2 німецькі офіцери-парламентери в Одесу переговори з Румчеродом. В результаті Одеса здана без бою 2-м німецьким офіцерам, що прибули на автомобілі. Вночі з 13 на 14 березня 1918 року німецькі та австро-угорські війська ввійшли в Одесу, серед них були Українські Січові Стрільці.

Отже, одночасно з широковідомою битвою під Крутами, яка ввійшла в історію Українських Визвольних Змагань, як взірець патріотизму та самопожертви добровольців-юнаків в Одесі відбувалась триденна війна між патріотами України, добровольцями-гайдамаками, та червоногвардійцями, більшовиками-сепаратистами.

Вшанування пам’яті героїв визвольних змагань 1918 року як чинник декомунізації та дерадянізації в Україні

Минулого року, а саме 21 травня 2015 року вступили в силу Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» від 09.04.2015 № 317-VIII та Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України в ХХ столітті» від 09.04.2015 № 314-VIII. Що саме це означає на практиці, наприклад, в Одесі? Та чому саме зараз ці закони набувають актуальності напередодні вшанування пам’яті Героїв Крут – 29 січня? Саме тому, що згідно Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України в ХХ столітті» місцеві влади повинні визнати факт агресії радянської Росії проти України під час Визвольних Змагань 1918-1921 рр. в тому числі в Одесі в 1918 році, а полеглі борці за незалежність України повинні отримати належну шану сучасного суспільства, в тому числі одеської громади. А, згідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», місцеві влади повинні забрати символи та пам’ятники, які возвеличують тоталітарне минуле, наприклад, так зване «встановлення радянської влади» в Україні, зображення серпа і молота, п’ятикутної зірки. В Одесі такі пам’ятники є на Куликовому полі та Привокзальної площі. 

Зараз, коли в країні відбувається процес декомунізації, ці події та їх значення потребують особливої нашої уваги задля вшанування героїв, які боронили нашу землю та полягли за свободу та незалежність України. Саме тому, місцева влада Одеси повинна змінити надпис на пам’ятному каміні на Привокзальної площі на «Загиблим гайдамакам та юнкерам, які віддали життя за Україну в боях в Одесі 27-30 січня 1918 року», та реконструювати пам’ятник на Куликовому полі у вигляді чотирикутної зрізаної піраміди з бронзовім вінком зверху (Архітектор Г. Топуз, скульптор П. Кравченко), а саме, надпис «Борцям, які загинули в боротьбі за владу рад в Одесі» слід замінити на «Залеглим в боротьбі за державну незалежність України», надпис на другому щиті «1920» замінити на «1918», та прибрати радянську символіку, в тому числі п’ятикутні зірки, змінити на тризуби.

Дмитро Бондаренко

Одеський обласний центр патріотичного виховання дітей та молоді