Фріганізм (філософія антиспоживацтва) зародився в Америці, де, за даними експертів, на звалища викидають до 40% придатних продуктів на суму близько 165 млрд. дол. Фрігани вважають, що у зв'язку з цим нерозумно купувати їжу в магазинах. Тому вони йдуть за їжею не в супермаркет, а на його задвірки, де стоять баки з майже свіжими продуктами.

 

На звалищах і смітниках фрігани знаходять не лише їжу, а й одяг і предмети інтер'єру. Процес добування у них схожий на велику пригоду: з розвідкою, вилазкою і нічним пограбуванням сміттєвих баків. Фрігани об'єднуються в співтовариства в Мережі, діляться один із одним таємними адресами, хваляться фотографіями з видобутком і влаштовують спільні «смітникові» бенкети.

 

В США, де фріганством займаються всі верстви суспільства - від домогосподарок до викладачів вишів, - цього року навіть відкрилося перше кафе «смітникової кухні» в Бостоні. В Європі фріганство також набирає обертів.

 

 

«В один прекрасний суботній вечір на моєму столі з'явилося шість різних йогуртів, три бутерброди двох видів, багет із тунцем і банка пельменів. Так ось: дісталося все це багатство мені абсолютно безплатно. Як? Справа в нереалістичних термінах придатності, «елітарності» і легкодоступності задніх дворів. Пояснюю. У деяких компаніях дуже суворі стандарти якості. Вони готують свої бутерброди, салати і йогурти на початку кожного робочого дня і викидають все, що не продали за день, ввечері. Так, викидають. Цілими пакетами, наповненими бутербродами, багетами, йогуртами, супами, десертами, які щойно лежали на полицях в магазині і які продавали за чималі гроші. Зрозуміло, студенти не можуть пройти повз таке тринькання... Ця їжа в необхідній для прожиття кількості або навіть цілими пакетами кочує з непримітних задвірків у коледжі, на полиці холодильників і кухонних шаф. Тепер ложка дьогтю. Напевно, цей метод не для всіх. Хтось просто не зможе себе змусити витягнути щось зі сміттєвого контейнера. Мені теж уперше було важко, але тепер я розумію, що ризиків насправді мало. Їжа нерозпакована і не доторкається до контейнера», - розповідають фрігани з досвідом.

 

Важливий момент - законність цього заходу. Здоровий глузд підказує, що нічого аморального в цьому немає: якщо щось викидають, значить, воно не потрібне. Але, наприклад, за англійськими законами, це може кваліфікуватися як крадіжка. А ось в Америці чи Італії брати чуже сміття дозволено.  

 

Проте «фріганити» в Україні складніше. Своїм досвідом поділилася львів'янка Світлана: «Вперше зайнялася фріганством в Швеції. Поїхала в гості до друзів, а вони запросили піти разом на смітник. Адже багато людей у світі голодують, а в наших супермаркетах полиці ломляться від продуктів. Якби ми не купували так багато, то виробники почали б шукати інші ринки збуту й шляхи здешевлення своїх товарів. У нас вважають, що в смітті риються тільки з потреби. І це в більшості випадків правда. Я спробувала зайнятися фріганством у Львові. По-перше, заважає охорона супермаркетів. По-друге, у нас не прийнято викидати прострочені продукти. Дати перебивають, продукти миють, тому якщо вже щось і викидають, то воно дійсно непридатне до вживання».

  

Дауншифтинг («гра на зниження») - відмова від нав'язаних соціумом цінностей, спокійне життя заради себе. Сучасних дауншифтерів надихають історичні приклади: філософ Діоген, що жив в бочці, і римський імператор Діоклетіан, який покинув трон і зайнявся сільським господарством в Іллірії. Коли його просили повернутися до влади, він відмовився і додав: бачили б ви, яку я виростив капусту!

 

Дауншифтери поділяються на дві хвилі: одні звільняються з роботи і, здавши квартиру в рідному місті, переселяються на Гоа, в Індію чи Таїланд. Інші переїздять в села, подалі від стресу і метушні, щоб вести просте життя, про яке мріяв ще Лев Толстой.

 

Головне і найскладніше - змінити систему цінностей. Один із сільських дауншифтерів Віктор Сергієнко (псевдонім - Кошастий), 1975 року народження, колишній програміст з Києва, переїхав разом із дружиною в село в 2004 році, купивши будинок за 500 дол. в селі Ковалин Переяслав-Хмельницького району. Там у нього народилися дві доньки, з'явилася маленька тваринницька ферма і город, а також він написав теоретичні основи дауншифтерів - есе про дауншифтинг і «Метод Кошастого».

 

Віктор розповів про те, чи легко бути дауншифтером на пострадянському просторі: «Мені і моїй родині відмінно живеться в селі. Фізично це просто. Моє життя зараз простіше, легше і приємніше, ніж у місті. Психологічно, наскільки я розумію, складно стати дауншифтером. Але саме стати. Якщо вже став, то бути ним - нічого складного. Насправді моє дауншифтерство - побічний ефект. Першопричиною переїзду було бажання переміститися в те місце і той спосіб життя, які будуть найменш вразливим до глобальної кризи, що наближається. При цьому я цілком був готовий заради цього понести певні незручності і труднощі. Вже після переїзду я побачив, що насправді правильно організоване сільське життя приємніше, легше і правильніше, ніж міське.

 

Ті, хто здає в оренду квартири і їде, - це рантьє. Щирими дауншифтерами вони б стали, якщо б не мали зовнішніх джерел доходу і жили так само, як живуть корінні жителі Тибету чи Індії. Ядро поняття дауншифтинга - це зниження своїх потреб з метою раціональнішого використання можливостей. У цьому плані у них є таке право, оскільки маючи гарантовану, скажімо, тисячу доларів, в Москві (живучи понтово) ти бідняк, на Гоа (живучи скромно) - багач. Зробити крок з Москви на Гоа - цілком собі акт дауншифтинга, нічим не гірший, ніж з Києва в село», - резюмував Віктор. 

 

 

 

Філософія екологічних поселенців в чомусь схожа з дауншифтерами. Вони їдуть жити на землі і харчуватися «від землі», але, на відміну від дауншифтерів, об'єднуються в селища, виходячи із загальних духовних та екологічних інтересів. Основні принципи екопоселень: природозбереження, сільська праця, самозабезпечення, здоровий спосіб життя. У деяких поселеннях їх об'єднує система харчування: вегетаріанство, сироїдіння тощо. На Заході рух екопоселень почався на початку 1960-х років, а на початку 90-х була створена Global Ecovillage Network (GEN) - Глобальна мережа екопоселень (асоціація людей і співтовариств, які живуть так, щоб природні ресурси відновлювалися, використовуючи природозберігаючі технології).

 

«Дауншифтер їде для себе самого, для здоров'я. У поселенців завдання інше - відродити знання, природу, життя на землі і країну в цілому», - розповів один із організаторів майбутнього поселення на Алтаї Светомир Гнєвишев. Він вже придбав ділянку і готується перебратися в екопоселення навесні наступного року. Разом з ним на Алтай їдуть люди різних професій і різного достатку: архітектори, програмісти, дизайнери з Пітера, Москви, Твері. Сам Светомир - будівельник із Підмосков'я, вегетаріанець, в поселенні він сподівається заробляти гроші будівництвом будинків і вирощуванням овочів-фруктів.

 

«Місто душить. Торік я 6 місяців прожив в Камишиватській станиці на Азовському морі, допомагав будувати будинок, там степи, море поряд, повернувся в місто - реально душно. Тут не тільки вихлопні гази, тут натовп: в місто їдеш - стоїш, як пінгвін, вранці мегаполіс тебе вдихнув, а ввечері видихнув. А там, на природі, воля, натуральні продукти, енергія чистіша... Головне - не боятися. Ось я сходив на курси пічника - тепер можу піч скласти. Мозок і руки - все, що потрібно. А якщо селянину не заважати, він підніме країну на раз», - додав Светомир.

 

Джерела: www.moya-planeta.ru, www.viche.lutsk.ua