У рамках Місяця політичної активності публікуємо історію одного з користувачів Порталу ГУРТ. Історія про те, як навіть небайдужість та благодійність можуть призвести до негативних наслідків.

Мене звуть Ростислав. П'ять років тому закінчив Перечинську школу-інтернат для дітей-сиріт. І сьогодні я хочу сказати кілька слів про благодійність, про допомогу дітям-сиротам. Сказати так, як говорити не прийнято. Але сказати правду.

Секрет успішного існування популярних благодійних фондів простий: треба «викликати» сльози, заспівати сумну пісню, в усіх ракурсах показати нещасного сироту/інваліда/безногу панду, і все, - гроші течуть рікою. Народ у нас співчутливий.

Знаю, що Ви не захочете дочитати це до кінця, перегорнете, підете далі, але все ж продовжу.

Доброчинні організації не вирішують проблеми, а створюють їх. Вони атрофують будь-які прагнення до самореалізації (про панду на секунду забудемо), забезпечуючи соціально незахищені верстви всім. Вони перетворюють людей на пасивних споживачів, не привчають віддавати, продукувати суспільні блага. Сироти звикають до постійних «подарунків долі» і починають чекати їх як щось звичне. Ні, більше того, стають вимагати цих благ, спекулюючи життєвою історією. Для благодійних фондів це вигідно – плач і горе можна дорого продати. Для керівництва інтернатів, притулків, дитячих лікарень – тим паче. Є спонсори, є гроші, є дань системі.

Молодь, котра збирає гроші в прозорі ящички, часто отримує з них відсотки! Це ж абсурд…

На жаль, мушу визнати, що в нашій країні склалося неадекватне розуміння благодійності. Допомога – це не годувати хлібом, а навчити його вирощувати. І коли починаєш це пояснювати, сприймають тебе за циніка. Мовляв, а як співчуття, підтримка, танці біля ялинки з сиротами, цукерки?

Благодійні фонди мають давати мінімальний старт, після якого отримувач допомоги починатиме сам рухатися вперед та розпоряджатися своїм життям, а не тягтиме до старості гроші з держави і спонсорів одночасно.

Не завжди люди роблять погані речі зі злого умислу. Частіше – від нерозуміння, незнання, що і як насправді треба робити. Такий стан справ вигідний фондам, бо вони не хочуть заглиблюватися в суть проблем. Отримали – десятину залишили собі – віддали – зробили жалісливі фото-відео матеріали – знову отримали. Благодійні фонди стали частиною страшної системи, і це вигідно всім.

Ми повинні переосмислити благодійність, якщо хочемо отримати адекватне майбутнє, а не довічних соціальних паразитів і спаплюжене добро. Благими намірами вистелена дорога в пекло, тому допомагати потрібно правильно, розумно, далекоглядно. Знаю, що буде багато критики, бо порушиться спокій тих, хто звик робити шоу на чужому горі, адже треба буде думати... Час змістити акценти.

Для того, аби в мене з'явилося бачення роботи з дітьми-сиротами, треба було пройти через державний конвеєр сирітства, дев'ять років прожити в інтернаті… Дякую Богу і Людям, що це вдалося, бо мільйони, мільйони полетіли в безодню…І після тих дев'яти років, дискусій, роздумів, поїздок, університету, літератури все одно на деякі питання не готовий дати самому собі відповідь. Комусь вистачає й годинного семінару «що таке сироти і як подарувати їм свято», аби «допомагати» дітям без будь-якої користі для них, та ще й з дуже недобрими наслідками.

Попереду – серйозна системна робота. Грати на почуттях легко, важко достукатися до голови. Люди бояться уявляти реальність і бачать сирітство як щось абстрактне, далеке, чуже… Коли починаєш про це говорити – багато хто просто навідріз відмовляється слухати. Бо це – проблеми, і це ті проблеми, про які говорити не прийнято.

Це реальне життя тих дітей, котрих бездушно рахують тисячами, десятками й сотнями тисяч, як товар, і передають їх з рук в руки по «накладних».

Це життя жорстоких загодованих «конфетками» дітей, у котрих немає майбутнього, бо даруючи іграшки малечі на Миколая, ми відвертаємося від них, коли вони підростають. Тоді їх очі вже не викликають стільки жалю, як у десять років… Це життя дітей з планшетами і айфонами в одних інтернатах, і голодних, брудних, обідраних зі щурами під ногами – в інших. Це взаємне насилля дітей і дорослих, це наркоманія, рання вагітність, алкоголізм і смерть у тридцять років… Це пільгові вступи, три тисячі гривень на місяць стипендії, це виключення за неуспішність і знову вступ за пільгами до 23-х років. Це діти, які прагнуть красти, «розкручувати спонсорів на бабки», які виправдовують аморальність і злочини тим, що «вони нікому непотрібні». Це часто сексуальне насилля, проституція, дитяча і підліткова злочинність. Це тотальна сирітська лінь, академічна неуспішність, це шкільні атестати в подарунок тим, хто не навчився за десять років писати.

Це вихователі, одна частина з яких краде новий одяг, зубні пасти і щітки, ненавидить «тупих обмежених байстрюків», а інша віддає свій час, своє життя, материнську ласку, забуваючи про рідного сина… Це вчителі, які махнули рукою «що з них візьмеш, бидло, циганота», і вмикають замість уроків серіали. Це постійні бійки. Це гарні пісні і танці, грамоти і медалі, спортивні досягнення, допоки живеш в інтернаті, і часто кінець – коли звідти виходиш. Це система. Це пережиток тоталітарного радянського минулого, як ГУЛАГ. Це діти, які в тринадцять років спробували в сексі більше, ніж 80-річна повія зі стажем. Це діти, для яких всі смертні гріхи – лише шанс вижити. Це діти, яким не довіряють, яких бояться. Діти, які майже не створюють нормальну сім'ю, бо не знають, як це, не бачили моделі «нормальності». Це діти, яким нікуди йти. Це діти, які не хочуть іти в прийомну сім'ю, бо згадують своє минуле і бояться слова «сім'я». Це діти, які ростуть патріотами інтернатів і довічними соціальними паразитами.

Вони ні в чому, ні в чому не винні. Державна машина робить їх такими. Та благодійність, яку ми бачимо, яку ми підтримуємо, допомагає їм стати саме такими. Про проблеми сиріт мають право говорити ті, хто знає їх не з підручників. Збагнути те життя можна тільки зсередини…

Одиниці виростають людьми, і за них я готовий боротись. Якщо вдасться витягнути з цього болота хоч одну дитину, то буде найбільшою перемогою.

З дітьми треба працювати, їх треба виховувати, навчати, любити… А нам байдуже. Нам все байдуже, ми просто хочемо «дарувати діткам свято на Новий рік і Миколая»…

Коли захочете приїхати до інтернату, купіть торт. З'їжте його самі. Продайте все, що хотіли привезти дітям і просто прийдіть до них. Прийдіть, щоб навчити варити борщ, прасувати сорочку, користуватися газовою плитою… Бо виходячи з інтернатів, ніхто з них не забере з собою шоколад і пісні про маму. Вони вийдуть з навичками, знаннями і вміннями. Або без них.

Візьміть одну дитину, станьте їй другом. Назавжди. Бо врятувати всіх неможливо.

Про свої спогади дитинства я написав книгу «Путівка 3507 (Мазаїка пам'яті)». У ній – про непотрібних дітей, про інтернат, про «домашніх і інкубаторських», про «статуси» і про «новеньких», про минуле і майбутнє… Про реальне життя, про те, як допомогти дітям і як допомагати не можна… Вірю, що комусь вона буде корисною. Книга у вільному доступі (у форматі PDF, у форматі DOC).

Фото з архіву Ростислава Галелюка