На території сучасної України проживає понад сто національностей. Серед них вірмени – одна із найчисленніших громад. За даними перепису 2001 року, чисельність вірменської діаспори на території України складала близько ста тисяч. При цьому історія їхнього перебування на українських землях нараховує більше тисячі років! Про внесок, що залишила по собі вірменська громада на території України, особливий приклад самоорганізації та збереження власних традицій вірмен,– у цьому випуску PRоГОну.

Вірменська вулиця у Кам'янці-Подільському із дзвіницею Вірменського собору. (Джерело: http://ua-travels.livejournal.com/1920277.html)

Перші вірменські громади на території України почали з’являтись ще у період Київської Русі – у Х-ХІ столітті. Так, “Києво-Печерський Патерик” згадує вірменського лікаря, що лікував Володимира Мономаха. Згодом, під впливом певних історичних обставин (зокрема, розпад власної держави), чимала кількість вірменських біженців почала осідати на території Західної України. Найбільш значні вірменські громади утворились у Львові, Кам’янці-Подільському, Луцьку та Києві.
Автономний устрій вірменських громад у XIII-XVII століттях.

У Львові вірмени проживали з другої половини ХІІІ століття, поступово місто стало значним осередком вірменської громади. Під час правління польських королів вірменським громадам надавались спеціальні привілеї, які визначали їхню самоврядність і таким чином були ознаками автономності вірмен. Серед цих прав – можливість компактного проживання вірмен у певній частині міста, дозвіл на створення самоврядних органів та застосування національного права. Громаді міста Львова такі привілеї на самоврядування були видані у 1356 р.


Вірменський кафедральний собор у Львові. (Джерело: http://map.lviv.ua)

Отже, львівські вірмени не підлягали юрисдикції королівських та міських урядників. Варто зазначити, що в історичній літературі немає одностайної позиції щодо точної дати формування вірменського суду у Львові.

Вірмени мали привілей судитися за власним правом – вірменським статутом, однак вони не допускалися в роботу міського магістрату (орган міського самоврядування). Згодом статут львівських вірмен був поширений на інші колонії вірмен та міста, де знаходились значні вірменські громади (Луцьк, Снятин, Станіслав, Тернопіль). У вірменському суді головував війт, який щороку обирався старійшинами. У межах громади до обов’язків війта належало: опікунство над малолітніми, виконання заповітів та здійснення функцій адміністративного характеру. Вірменський війт за межами громади був наділений правом виступати як довірена особа або представник вірмен, викликаних до міського суду, а також захисником інтересів вірменської громади.

Важливу роль у здійсненні організації громади відігравала рада старійшин. Старійшини обиралися вірменською громадою і виступали довіреними особами своєї громади; брали участь у досудовому врегулюванні суперечок.

У XVI ст. головною резиденцією вірмен став Кам'янець: на той час там нараховувалось 300 вірменських родин. У Кам'янці вірмени створили свій магістрат. Отримавши особливі привілеї на самоврядування від польських королів ще у 1374 р. – одразу за львівськими вірменами, майже століттям пізніше – у 1469 р. вірменська громада Кам’янця здобула окрему юрисдикцію та узаконили своє судочинство в особі вірменського війта. Суд виконував внутрішні адміністративні функції та поширював свою юрисдикцію на громадян вірменської общини. У вірменських колоніях Поділля, окрім світських, діяли й духовні суди, котрі вирішували церковні справи, а також пов'язані зі шлюбом і сім'єю. Суддя-війт не мав права здійснювати суд одноособово. Кількість суддів коливалося переважно в межах від п'яти до дев'яти осіб. Посада війта була виборною. Вірменський суд у Кам’янці виконував функції управління общиною і називався «Війтівське управління вірменського права».

Окрім того, на початку XVII ст. в місті існувало чотири вірменських ремісничих цехи. Зі спільної цехової каси виплачувалася допомога бідним, особливо при різних нещасних випадках. Цех вів спостереження за життям і поведінкою ремісника та його сім’єю, карав у разі порушення ними загальноприйнятих правил, захищав особисті права кожного. Цех обкладав ремісників податками, створював при необхідності особливе міське ополчення для захисту міста. У 1614 р. вірмени Кам’янця-Подільського на власні кошти збудували кам'яний шпиталь для бідних, що складався із декількох споруд.

За прикладом Львова і Кам’янця намагались отримати самоврядні права й інші вірменські громади. У 1500 р. привілеї отримали і вірмени міста Жовкви. Мешканці вірменської національності інших міст домоглись таких прав ще пізніше – лише у XVII столітті. Тоді отримали права на самоврядування громади міст Снятина –у 1628 р., Станіслава – у 1663 р., Золочева – у 1668 р., Бережан – у 1686 р.


Вірменська церква у Чернівцях. (Джерело: http://www.stejka.com)

Власна церква – основа згуртованості вірмен.

Важливу роль у консолідації вірменських громад та збереженні ними високого рівня національно-релігійної ідентичності впродовж усього періоду відігравала Вірменська Апостольська церква. Починаючи з XVII століття, організовувалися братства, які займалися не лише релігійними, а й світськими справами, такими як допомога бідним, організація банків-ломбардів. Загалом вірменські поселенці вели замкнутий спосіб життя, намагалися звести свої контакти з корінним населенням здебільшого до комерційних справ.

Привілейований стан і шанобливе ставлення до вірменських колоній у містах і містечках до середини XVII ст. базувалися на їхньому особливому економічному становищі – торгівля була джерелом великих прибутків вірменського купецтва, який нерідко позичав гроші навіть магнатам та королям.

Таким чином, вірменські поселенці мали міцну судову і правову автономію на українських землях у вигляді вірменського війтівства та вірменського суду.

З ходом історії відбулась зміна статусу вірменських громад України, що було пов’язано із уніфікацією законів. Наприкінці XVIII ст. поширилось загальноімперське законодавство, яке не передбачало особливого автономного статусу національних меншин чи громад. Вже в ХІХ ст. компактні вірменські поселення на території України почали зникати.


 Бережани. Вулиця Вірменська. (Джерело: http://ukrainaincognita.com)

Сучасний стан вірменської діаспори в Україні

Сьогодні в Україні нараховується майже сто тисяч осіб вірменської національності (дані перепису 2001 року), при чому, якщо раніше основна маса вірмен мешкала на заході, то тепер переважна кількість представників цієї національності мешкає на сході України – у Донецькій, Харківській та Дніпропетровській областях. Після 1991 року спостерігається відродження Вірменської церкви в Україні. 28 листопада 1991 року в Україні було офіційно зареєстровано єпархію Вірменської апостольської церкви, громади якої зараз діють у Львові, Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, а також у деяких містах Криму. У 2001 році був створений Союз вірменів України, який об’єднав усі громадські організації вірмен, що мешкають в Україні. Під егідою Союзу проводяться зустрічі, конференції, спортивні змагання, здійснюється допомога дитячим будинкам, організовуються недільні школи, літні табори, випускаються часописи вірменською мовою.

Публікацію створено в рамках проекту «Рівні можливості для національних меншин та вразливих груп в реалізації культурних прав: багатство у різноманітті», що впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Європейського Союзу.

Матеріал підготували: Максим Мазипчук, аспірант Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Анастасія Сімашова спеціально для ГУРТа.
Редагування: Анастасія Сімашова

Читайте також за темою у  PRоГОн: 

• Вануш Ванян: Ми збираємося провести перепис вірмен, які проживають на території України
• Грецька громада в Україні: двадцять сім століть разом
• Німецька громада в Україні як приклад самоорганізації
  
• Єврейська громада Іванкова: наука пам’ятати