"Для людини немає і не може бути нічого ближчого за людину"
Чужого горя горя не буває, цю істину почула не тепер. Хрест долі важкої нести допомагає волонтер. І слово це не звичне в лексиконі, не кожен знає суть його. Щоб мати щось в житті, не бійся віддавати, і ти зустрінеш ангела свого, якому сміло глянеш в очі. Коли настане тому час? Це буде не тепер! І гордо мовиш - у житті своєму мене чуже боліло, я був волонтер.
Волонтерство - це не професія, а поклик серця. Я Василина, мені 23 роки. Зараз студентка 6 курсу факультету суспільних наук. Освіта та робота були завжди моїми пріоритетами. Знаю, що тільки та людина може допомогти іншим, котра сама досягла чогось в житті. З самого дитинства не могла залишити без уваги тих, кому вона так необхідна. Таких людей безліч у світі (не залежно, де ти живеш). У селі, де я народилася, було багато стареньких та одиноких. Вони, як ніхто, потребують близькості. Уже в п’ятирічному віці прагнула подарувати часточку любові одиноким старечим серцям. Не раз бачила сльози вдячності та надії у зморених очах. Я щораз питала себе: “Що я можу зробити для них?”.
Переїхавши до міста на навчання, подібні долі зустрічалися мені часто. Зрозуміла, що допомагати іншим стало потребою моєї душі.
Саме на благодійному концерті познайомилася з дівчиною. Вона пересувається у візку з допомогою старенького дідуся. “Така молода, гарна, а очі повні печалі” - помітила я. Тоді в голові промайнуло: “Ти і саме ти, повинна змінити життя цієї дитини”. Дівчину звуть Вікторія. У неї хвороба ДЦП та гепатит С. Вікторія - сирота і живе зі стареньким дідусем. Ми потоваришували. Спочатку вона сприймала мене з певним острахом. У свідомості дівчини панував страх бути обманутою чи зрадженою. На жаль, у житті дівчини таке вже траплялось. Коли догляд за нею здійснювала опікун, то постійно наголошувала і на мою корисливість. На всілякі розмови я не зважала, бо хотіла вселити в дівчинку віру в ЛЮБОВ і ДОБРО.
Наша дружба з Вікторією росла. Ми часто зустрічалися. Найбільшим досягненням “нашого союзу” - віра дівчинки у здатність до самостійного життя. Віка змінювалася на очах. Зникли комплекси щодо неповноцінності та власної неспроможності, на які їй часто наголошували оточуючі. Вона повірила в свої сили, побачила можливості.
Невдовзі Вікторія закохалася і отримала пропозицію вийти заміж. Та підготовка до весілля була напрочуд важка. За тиждень до свята Віку забирають в лікарню і не можуть поставити діагноз. Через 5 днів лікарі відпускають дівчину додому у важкому стані. Про весілля вже ніхто й не думав. Та стоячи на молитві, мені в голову приходить думка: “Свята вода - найкращі ліки”. В суботу зранку, не гаючи часу, принесла з храму святої води. Це було чудо з чудес. Слабість і напівнепритомний стан зникли вмить. Вже через 5 хвилин Віка почала активно готуватись до церемонії одруження. Я стала свідком на їх весіллі.
Оскільки Віка та її чоловік Віталік є інвалідами першої групи і пересуваються на візках, то мама Віталіка запропонувала мені працювати у їхній сім’ї соціальним працівником. Оскільки я тимчасово не працюю, то ця робота дає мені можливість заробити на хліб, набувати практичного професійного досвіду, а їм відчувати себе комфортно.
Зараз оточуючі звикли до нас, зрозуміли, що люди з інвалідністю хочуть і можуть жити повноцінним життям.
Волонтерство розвиває нестримне бажання допомагати іншим без жодної користі для себе. Все починається з думок. Тому пріоритними завданнями для мене стояли змінити хід мислення людей та підтримка емоційного стану. Згадую слова однієї притчі: “Хай на якому шляху ти опинишся, потрібно з вдячністю дивитися позад себе, з надією вперед, з вірою в гору і з любов’ю по сторонах”. Сама слідую цій мудрості та з радістю ділюся з іншими.
Волонтерством потрібно займатись тільки з любов’ю та нестримним бажанням. Завдяки цьому, я отримала віру в себе, впевненість та подолала внутрішні бар’єри у роботі з інвалідами. Таке спілкування допомогло мені їх зрозуміти та сприймати повноцінними людьми.
Волонтерство дає змогу усідомити добровільну працю як дар служіння людям, громаді, Богу та відчувати радість від цього.
Коментарі
історія, яка дуже розчулює...дякую вам.
історія з життя, яке нас часто розчулює.
Таким людям треба пам’ятники при житті ставити. не кожен наважиться жертвувати своїм життям заради інших, при тому чужих людей. як ідеться у статті Василини Попович: "Чужих бід не буває". Є чого повчитися на прикладі такого волонтера.