Якщо Ви хоч раз ходили по будь-якому українському місту з дитячим візком, то можете уявити собі всю гаму почуттів, що охоплюють батьків, які повинні виробляти «циркові кульбіти», щоб піднятись з візком по сходах до ліфта або протиснутись в нього. Та й проста прогулянка тротуаром з подоланням усіх  бордюрів перетворюється на проходження смуги перешкод. Проте дитину все ж таки можна взяти на руки! І завжди знайдеться людина, яка у той час допоможе вам  із візком.

А тепер спробуйте глянути на це саме місто з його вулицями і домами очима людини, яка може пересуватися ним виключно на інвалідному візку. Уявіть, що вам необхідно проїхати два кілометри перш, ніж зустрінеться магазин, у який ви зможете потрапити. А тепер уявіть те саме не у місті, а на селі! В цьому вам допоможуть прості факти, які зібрав Благодійний фонд «Прометей» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в рамках програми «Верховенство права».

У всіх 26 районах Одеської області ми провели моніторинг на предмет архітектурної доступності для інвалідів об’єктів соціальної, суспільної, комерційної та транспортної інфраструктури, тобто органів влади, магазинів, кінотеатрів, вокзалів. Список  таких установ, які звичайна людина відвідує щодня, не замислюючись над тим, що для когось це може становити проблему, дуже довгий. З’ясувалося, що більше половини, майже 60% в, з 3000 об’єктів, які ми оглянули, повністю не доступні для людей з інвалідністю. І це не означає, що принаймні на інших сорока відсотках все гаразд. Повністю доступними виявилась тільки половина з них.

І якщо до будівель управлінь соціального захисту, Районних державних адміністрацій та рад інвалід у візку може потрапити у 65% випадків, то з сільськими радами ситуація шокуюча: тільки 15%! Тобто переважна більшість Рад, а саме вони на селі перше місце вирішення майже будь-якої соціальної проблеми, для інвалідів – «мертва зона». Гадаю, за цим стоїть і необізнаність голів Сільських рад в даній сфері, і, що там казати, звичайна байдужість та халатність.

Ще більше вразило те, що ми побачили на об’єктах медицини та освіти: 19% і 14% доступних будівель відповідно. За цими відсотками стоять інваліди, які фактично, у прямому сенсі слів, не можуть потрапити до лікарні або школи. Що ж тоді казати про комерційний сектор, в якому створення умов доступності для інвалідів залежить від рівня соціальної відповідальності власників магазинів, аптек, банків, кафе, їхнього розуміння даної проблематики і готовості допомогти людям на візках?

Як і очікувалось, моніторинг показав, що кількість доступних об’єктів державного та комерційного сектора зменшується від центру до сільської місцевості, де доступність практично нульова. Зі всім цим потрібно терміново щось робити. І починати слід з підвищення рівня соціальної відповідальності та обізнаності керівників і власників об’єктів інфраструктури призначених для масового користування. В першу чергу у тих, хто стоїть на чолі державних установ.

У рамках реалізації проекту «Безбар’єрність і рівність в Одеській області», ми  провели десятки зустрічей з керівниками районів, головами сільських рад, власниками комерційних об’єктів. Тим, кого не вдалося побачити особисто,  передали офіційні звернення з вимогами про виконання законодавчих норм щодо забезпечення доступності об’єктів соціальної інфраструктури. Півтори тисячі таких звернень дали свої плоди.

Разом із деякими керівниками мі почали складати міні програми із створення умов доступності для інвалідів. І тут з’ясувалося повне незнання законодавчих норм у даній сфері, іншими словами багато керівників просто не знають що і як робити. Наша організація здатна надати будь-яку інформаційну та технічну допомогу всім зацікавленим особам, готова до будь-яких форм і співпраці в даній сфері. Яскравим прикладом такого співробітництва вже є «Меморандум» про спільну реалізацію проекту доступності всіх без винятку будівель сільських рад, шкіл і медичних установ Роздільнянського району, згідно з яким фонд «Прометей» надає технічну допомогу у створенні проектної документації.

На жаль, багато структур до яких ми звернулися, а це – в більшості своїй державні установи, наші запити проігнорували. Цим вони не тільки продемонстрували  байдужість до проблеми, але й порушивши ЗУ «Про звернення».

Звісно, ми розуміємо, що зусиль однієї організації, навіть у такому масштабному проекті   недостатньо, що для системних змін і покращення ситуації необхідні спільні зусилля активістів громадських організацій місцевого рівня і районних органів влади. Тільки за таких умов можна починати активні процеси створення безбар’єрного середовища в регіоні. Але за нами – долі понад 90 тисяч дорослих та 20 тисяч дітей інвалідів. Хоча насправді їх більше. З’ясувати реальні цифри неможливо якраз через те, що у інвалідів, які мешкають у віддалених населених пунктах, немає вільного доступу до лікувальних та соціальних закладів, немає спеціального автотранспорту, щоб дістатися до них. А отже, значна кількість людей не може офіційно отримати статус інваліда.

Між тим, вони так само, як і здорові люди, мають право відчувати себе повноправними членами суспільства. Серед інвалідів багато творчо обдарованих особистостей, які бажають навчатися, працювати, реалізовувати себе. Це, дало б їм можливість не тільки забезпечувати власне життя, а й зняти тягар зі своєї родини. Нам потрібно створити для для людей з обмеженими можливостями умови для фізичної та моральної реабілітації, продуктивної праці, навчання, творчості, занятть спортом. І все це – неможливе без створення безбар’єрного середовища. Бо  наразі частина з нас фактично опинилася у гетто, відрізана від життя та інших людей. Шановні керівники, згадайте про це, коли будуєте пандус під кутом у 45 градусів.