Відповідь Наталії Мисаченко (Вінницький обласний осередок ВМГО "МЦП") на блогозапис Василя Полуйка "Як українська ментальність заважає інституційній спроможності і що з цим робити?".

Коли говориться про те, як українська ментальність заважає інституційному розвитку, то що тут нового? Це ми чуємо і бачимо від ЗМІ, це звичні розмови в різних кругах - це про те, що все погано))) А де ж ресурс? Яка користь від того, що починати «за упокой» і закінчувати «за упокой»?

Якщо говорити про терапію - то терапія саме в пошуку і усвідомленню внутрішніх ресурсів народу та кожної людини зокрема. Тому з цього потрібно починати. Знайти те, що допомагає чи може допомогти українському народу в противагу «песимізму, пофігізму, профанації і т. д…». І тому не діють звичні заклики до відповідальності, яка є індивідуальною і грає роль відносно чого вона є усвідомленою. Формування відповідальності іншого рівня національного усвідомлення – це процес, а не заклик. І починати потрібно з себе, з тієї людини, яка закликає, яка дивлячись вперед бачить розвиток, а не занепад.

«…Ми звертаємось до народу з проханням бути тим, ким він ніколи не був. А якщо був, то забув як це – бути, наприклад, відповідальним», - це Ви про що? Чому так знецінюєте український народ, пропагуєте власну зневіру і при цьому хочете, щоб він йшов за Вами. Народ, який має таку багату історію, такі величезні духовні надбання, вижив не дивлячись ні на що. Як важливо знайти і відчути цей дух для розвитку, як відчула його в свій час співачка Руслана – дух українського народу, української землі і карпатських гір і цей дух проніс її до перемоги на Євробаченні. Важливо те, що ми хочемо бачити, як ми вміємо цінувати надбання, дивлячись на свою історію на всіх її етапах, а не знецінити все, а потім залишитися ні з чим. Так як на пустому місці важко щось створити. Легше критикувати, осуджувати когось, бачити тільки гірше – це те, що гальмує розвиток і цим самим знімає відповідальність з себе. Можливо з цього потрібно починати.

Якщо говорити про «візантійську утопію», яку ми нібито відтворюємо, так можна копнути ще глибше до яблука Адама і Єви і тоді встане зустрічне запитання: Для чого взагалі жити? І чи стане це рушійною силою для змін? Чи навпаки дасть тільки відчуття власної безпомічності, відсутності виходу і марності всіх зусиль, а це вже те, що маємо. А любий рух в такому стані - це дорога «в нікуди». Який заклик, з чого починається – така і відповідь на нього. А чутливий український народ відгукується на це і перестає слухати лозунги і заклики з правильними словами, але з відсутністю того ж таки національного духу і сили правди за ними, а не формальності.

Як все затеоретизовано, а теорія сама по собі немає життя. Ви пишете, що бракує «чоловічого» начала (мати виховує сина для родини, а не для спільноти). Тоді вже давно перевівся б рід людський, а чоловічий і подавно. Так як за всю історію людства з її величезною кількістю воєн (не тільки в Україні) – саме мати виховувала сина. Причина можливо не тільки в цьому. І тепер власну неспроможність та безвідповідальність можна перекласти на плечі мамі. Ви хочете бачити тільки таку сторону і цим все виправдати, або ж все звинуватити.

А як же тоді інші приклади з історії: Ломоносов, Менделєєв, з яких сімей вийшли, а ким стали. Ви скажете, що не всі так можуть? А як Ви сам бачите межу можливостей своїх, країни? І тоді складається думка, що Ви свідомо подали весь негатив, всі стереотипи, неспроможність до дії. І після такої глобальності трактуєте, що нас спасуть профспілки, кооперативи і протоколи. Так це все необхідне, але не на таких засадах, як Ви подаєте. Все глобальне, що потребує всебічного розвитку особистості, усвідомлення, розвитку гідності, в противагу національному комплексу неповноцінності, цілої ланки необхідних нових формувань, Ви рекомендуєте вирішити технологічно. Тоді і профспілки на старих засадах нічого не змінять, так як знову ж формально будуть збирати внески і стануть ще однією новою-старою ланкою для корупції, а протоколи не змінять хід історії.