Працюючи над створенням Фонду українських НУО (ФУН), я зіткнулася з численними нереалістичними вимогами, що диктуються міжнародними донорами в тому числі через посередників. Мені, як представниці організації українського громадянського суспільства, постійно доводилось і  доводиться захищати інтереси українських організацій, хоч і  не завжди успішно — це солідарне бажання солідарної українки.

Великою неочікуванністю для нас, стала відмова одній локальній організацій під час проходження перевірки рівня організаційного розвитку, яку проводив підрядник донора. Причиною відмови стало те, що організація допомагала українським військовим — цю діяльність провайдер оцінив як порушення принципу нейтральності. Хоча таких обмежень не було визначено попередньо. Це стало поштовхом до дослідження: що саме означає принцип нейтральності в гуманітарному секторі України та які наслідки його диктування для України.

Варто розуміти, чому за надання гуманітарної допомоги в Україні зараз відповідальні первинно негуманітарні організації. Станом на 2021 рік лише декілька гуманітарних структур працювали в східних регіонах країни. Коли повномасштабна війна охопила всю територію України, а в багатьох регіонах гуманітарних організацій просто не існувало, саме локальні ініціативи — незалежно від їх профілю — взяли на себе відповідальність реагувати на потреби людей: евакуйовувати, годувати, прихищати, лікувати. Їх робота в гуманітарній сфері не була і не є їх стратегічним вибором, радше необхідністю. 

Принцип нейтральності гуманітарної діяльності бере початок з ініціативи Анрі Дюнана, що в 1862 році закликав надавати допомогу пораненим незалежно від сторін конфлікту. Це лягло в основу створення Міжнародного комітету Червоного Хреста (далі – МКЧХ) та Женевських конвенцій, а у 1965 році Жан Пікте офіційно закріпив нейтральність як один із основних принципів гуманітарного руху. Історично МКЧХ дотримувався нейтральності, зокрема під час обох світових воєн, що призвело, зокрема, до замовчування нацистських злочинів. У 2005 році МКЧХ визнав Освенцим найбільшим провалом в історії організації, однак принципи залишилися незмінними. Сьогодні історія вкотре циклічна — “новий Освенцим” замовчується в Україні.

Світ не є україноцентричним. Ми розуміємо, що гуманітарне право створювалося не для однієї війни. Але, саме тому, ця стаття не є емоційною претензією, а виправданою спробою зупинити системну шкоду, що виникає під виглядом ”допомоги”.

Міжнародні донори, мережі, платформи — всі вони сьогодні публічно декларують підтримку локальних організацій, громад і демократичний розвиток в Україні. Вони приходять із бажанням допомогти, але парадокс у тому, що разом із грошима часто приносять правила, які не лише не відповідають реаліям, а й фактично працюють проти розвитку громадянського суспільства. Нас змушують “вписуватися” у нейтральність, яка ніколи не була нашою реальністю. Нас вчать, що “менше ризиків” — це краще, навіть якщо це означає менше дії, менше рішень, менше впливу.

Цей текст не є звинуваченням, він — запрошення до щирого діалогу. Бо якщо партнери справді хочуть допомогти — вони чутимуть не лише те, що вписується в знайому рамку, а й те, що її розширює. Український досвід заслуговує бути почутим не тому, що ми “особливі”, а тому, що ми — реальні. І якщо ці реалії не враховуються, навіть найкращі наміри можуть мати руйнівний ефект.

Попри те, що принцип нейтральності закріплений у міжнародному гуманітарному праві, його практичне застосування залишається розмитим і варіюється залежно від позиції донора, політики конкретної організації або репутаційного контексту. В одних випадках допомога військовим розглядається як порушення, в інших — як допустимий вияв солідарності. Гуманітарне право чітко забороняє фінансування закупівлі зброї, але не дає однозначної відповіді, чи є порушенням нейтральності передача маскувальних сіток, термобілизни або підтримка медичної реабілітації поранених, які можуть повернутись на фронт. Ці рішення перетворюються на “сіру зону”, які визначаються не правом, а інтерпретацією — і, що ще гірше, зручністю.

На практиці принцип нейтральності дедалі частіше застосовується без чітких меж. У випадку України це проявляється у відмові фінансувати навіть суто гуманітарні проєкти — не через їх зміст, а через локальні дії організації на підтримку членів своєї спільноти, що пішли захищати Україну від агресора. Донорські інституції, особливо ті, що фінансуються платниками податків у мирних країнах, мають підстави ухвалювати рішення про нефінансування закупівель зброї — це зрозуміло. Але чому тоді відмовляються підтримати лікарню, освітній проєкт чи програму реабілітації лише тому, що ця ж організація колись публічно оголосила збір на допомогу військовим? В українських реаліях ці організації нероздільні з власними громадами, своїми прямими бенефіціарами,  а отже — й з військовими, які ці громади захищають. Більшість українських військових до повномасштабного вторгнення не були солдатами. Це були вчителі, підприємці, лікарі, вчителі, митці – люди, які будували суспільство. Вони не планували брати до рук зброю, але зробили це щоб захистити своїх дітей, сусідів та громади.

Ігнорувати або викреслювати цих людей – значить заперечувати реальність, у якій живе сьогодні українське суспільство. Підтримка гуманітарних проєктів, що пов’язані з організаціями, які допомагають військовим – це не схвалення війни. Це визнання того, що за кожним захисником стоїть людська історія. І що після війни ці люди повернуться до своїх професій, знову стануть частиною цивільного життя. Але лише за умови, якщо ми не закриватимемо перед ними двері зараз.

Робота організацій відбувається в єдиному соціальному просторі, де цивільні й військові не поділяються на окремі світи, а є частинами спільної боротьби за життя. Де межа? І хто її окреслює?

Ситуація ускладнюється тим, що ці інтерпретації все частіше застосовуються не до гуманітарних організацій, а до всього українського громадянського суспільства. Принцип, який мав би працювати як щит міжнародної місії, несправедливо накладається на людей, які щодня живуть у війні. Міжнародні гуманітарні а́ктори не мають морального права вимагати від українських організацій бути “нейтральними” в ситуації, де агресор — російська федерація, чітко і публічно визначений Міжнародним судом ООН. Українці не обирають сторону — вони захищаються. І коли громадська чи благодійна організація допомагає своїй армії — вона не стає “політичною” або “упередженою”. Вона діє як частина суспільства, що бореться за виживання.

Механічне перенесення вимог до міжнародних організацій на локальні ініціативи не враховує контексту. Представники українського громадського сектору — це не зовнішні посередники, а учасники боротьби. Вони не можуть і не повинні відділяти допомогу цивільному населенню від допомоги війську, якщо обидвоє — частина однієї громади. У спробі відповідати правилам донорів, частина організацій відмовляється від напрямів роботи, які є важливими для громади, але “небезпечно виглядають” для звітності. Це змінює не лише зміст їхньої діяльності, а й внутрішню роль та місію, позбавляючи сміливості. Під тиском вимог «збереження нейтральності» українські НУО змушені коригувати свою ідентичність, що має наслідки далеко за межами окремих проєктів чи грантів.

По–перше, руйнується горизонтальна солідарність — основа стійкості суспільства в умовах затяжного конфлікту. Поділ між “цивільною” і “військовою” допомогою розмиває відчуття спільної відповідальності за виживання країни. Якщо громадські організації змушені обирати між тим, хто “достойний” підтримки, це послаблює зв’язки, знижує рівень довіри та врешті–решт демобілізує суспільство — робить його роз’єднаним і менш здатним до опору.

По–друге, знижується ефективність гуманітарного реагування. У кризових регіонах, особливо поблизу фронту, потреби цивільного й військового населення тісно переплетені. Відмова підтримувати, наприклад, лікарню, яка лікує як цивільних, так і поранених військових, позбавляє доступу до критичних ресурсів і прямо впливає на виживання людей. Тобто, у спробі зберегти нейтральність, система стає негнучкою, повільною та, що найгірше — неефективною.

По–третє, зростає формалізм і недовіра. Організації, щоб здаватися “нейтральними”, змінюють комунікації, приховують частину роботи, або взагалі уникають тем, які можуть “не сподобатися” донору. Це розмиває прозорість і створює фальшиву публічну картину гуманітарного сектору. Люди в громадах бачать цю поведінку й починають сприймати НУО як “обережні та не сміливі”, як виконавців зовнішньої волі, а не як справжніх партнерів у боротьбі та відновленні.

Насамкінець, найсерйозніший наслідок — деформація місії самого громадянського сектору. Якщо сьогодні головне завдання організації — уникнути “проблем з донором”, а не діяти в інтересах громади, то завтра ми отримаємо післявоєнний сектор, який боїться ініціативності, складних рішень та політичної відповідальності. Це призведе до слабкого, роз’єднаного громадянського суспільства, яке буде надто обережним, щоб щось змінювати, і надто залежним, щоб впливати на державну політику чи відбудову.

Україна не може дозволити собі розкіш такого результату. Сильне громадянське суспільство має залишатися вкоріненим у реальності, гнучким, чутливим до контексту — і рішучим. Саме тому принцип нейтральності, хоч і важливий у  міжнародному праві, не може застосовуватись автоматично до локальних організацій, які борються за власне виживання. Інакше — гуманітарна допомога перестає бути інструментом життя, а стає інструментом бюрократичного абсурду.

Це питання не лише політики, а й відповідальності. Якщо ми справді хочемо підтримувати життя, розвиток і стійкість — настав час говорити чесно. 

Ми закликаємо міжнародні донорські організації:

1) Розробити і прийняти чітку політику реалізації принципу нейтральності в контекстах, подібних до України, де є міжнародно визнаний агресор і сторона, що здійснює самооборону. Ця політика має враховувати реалії війни, коли локальні організації діють у стані прямої загрози та не мають змоги бути «нейтральними» в класичному сенсі. Український досвід — це не виклик, а можливість: деталізувати, уточнити та адаптувати принцип нейтральності так, щоб він залишався гуманним, етичним і дієвим у новій реальності. Запровадження таких рамок дозволить уникнути подвійних стандартів, зберегти довіру до гуманітарної спільноти та реально підтримати тих, хто на передовій — і в прямому, і в гуманітарному сенсі.

2) Переглянути підходи до співпраці з локальними НУО, припинивши механічне перекладання стандартів, розроблених для міжнародних гуманітарних акторів. Українські організації не є філіями міжнародних структур, а — частина громадянського суспільства, що чинить спротив. Їхня діяльність не може оцінюватися винятково через призму донорських репутаційних ризиків, оминаючи їхню фактичну роль у захисті життя та забезпеченні гуманітарної стійкості.

Це відповідальний виклик для всіх, хто має ресурс, вплив і щире бажання допомогти. І ми запрошуємо прийняти його — з розумінням, повагою і дією.

Авторка матеріалу – Христина Іванчук, екс-програмна менеджерка Фонду українських НУО Національної мережі розвитку локальної філантропії