З перших днів повномасштабного вторгнення команда миттєво адаптувалася: створили резерв медикаментів, облаштували укриття для пацієнтів і персоналу, переглянули протоколи надання невідкладної допомоги,  а також переглянули планові операції, щоб звільнити ресурси для екстрених випадків. Відчуття страху відступило перед відповідальністю. За кілька годин після перших обстрілів лікарня перетворилася на справжній форпост медичної боротьби.

Перші дні: мобілізація всіх сил

Команда лікарні діяла швидко та рішуче. Навантаження зросло в рази: потік поранених військових і цивільних не припинявся. До них додалася нова категорія пацієнтів – внутрішньо переміщені особи, які потребували не лише медичної допомоги, а й підтримки після пережитих жахіть.

Кадрове навантаження на лікарів зростало в геометричній прогресії: щоденні операції, цілодобові чергування, мінімум сну і відпочинку. «Нам не можна було дати слабину. Ми розуміли, що кожен пацієнт – це чиєсь життя, яке залежить від наших рішень. Ми працювали не годинами, а днями та тижнями без відпочинку», – згадує лікарка Анна. Медичний персонал опинився на межі фізичних і моральних можливостей. Емоційне вигорання, хронічний стрес і виснаження стали частиною щоденної роботи.

Перші місяці війни стали випробуванням для системи постачання медикаментів і обладнання. Логістичні маршрути руйнувалися, постачальники припиняли діяльність, склади фармацевтичних компаній опинялися під ударами. Однак завчасне планування, диверсифікація поставок і міжнародна підтримка допомогли лікарні втримати ситуацію під контролем. Благодійні фонди, волонтери та міжнародні організації забезпечили не лише критично необхідні медикаменти й обладнання, а й дозволили модернізувати відділення та створити мобільні бригади для порятунку пацієнтів у прифронтових районах.

«Ми не могли допустити зупинки. Нам вдалося налагодити альтернативні канали постачання, переглянути запаси і створити резерви. Це дало нам можливість вистояти», – розповідають у лікарні.

Найтяжчий виклик – рятувати всупереч усьому

За три роки війни лікарня неодноразово працювала під загрозою обстрілів. Було розроблено алгоритми швидкої евакуації, операційні перенесено в укриття, персонал навчений надавати допомогу навіть у надзвичайних умовах.

«Ми звикли до звуків сирен. Навчилися працювати швидко, чітко, злагоджено, навіть якщо поряд чути вибухи», – розповідає медсестра одного з відділень.

Найскладнішим випробуванням стали масові ракетні удари по енергетичній інфраструктурі взимку 2022–2023 років. Без електрики життєво важливі апарати працювали на генераторах, реанімації боролися за кожне життя, а лікарі оперували при світлі ліхтариків.

У перші тижні війни потік поранених здавався нескінченним. Медики працювали по 20 годин на добу, часто без відпочинку та навіть без можливості випити води. Операційні не зачинялися ні на хвилину – одних пацієнтів вивозили, а на їхні місця одразу доставляли інших. Бракувало всього: знеболювальних, кровоспинних препаратів, хірургічних інструментів. Але найбільше – часу. Проте ніхто не відступив. Кожен лікар, медсестра, фельдшер залишалися на своєму місці, рятуючи тих, кого ще можна було врятувати.

Однією з історій, що закарбувалася в пам’яті медиків, стала історія військовослужбовця Олега. Він отримав важке поранення під час бою – уламок танкового снаряда наскрізь пробив його плече, роздробив кістки та зачепив нервові закінчення. Незважаючи на шоковий стан, сильний біль і втрату крові, Олег продовжував вести бій, прикриваючи своїх побратимів. Лише коли підмога змогла винести поранених із поля бою, він втратив свідомість.

Після евакуації його доправили до польового шпиталю, де лікарі стабілізували стан, а згодом транспортували до Рівненської клінічної лікарні. Саме тут розпочалася боротьба не лише за життя, а й за збереження руки.

Команда ортопедів-травматологів працювала над його відновленням понад рік. Було проведено більше 20 складних операцій, серед яких реконструкція плечового суглоба, відновлення судин і нервових закінчень, пересадка тканин. Реабілітація стала ще одним випробуванням: кожен рух, кожна спроба стиснути пальці в кулак давалася через біль і виснажливі тренування.

Сьогодні Олег уже може ворушити пальцями, тримати предмети та частково керувати рукою. Його мета – повністю відновити функціональність кінцівки й повернутися до служби. Лікарі, які боролися за нього, теж у це вірять. Вони кажуть, що сила духу та жага до життя іноді мають не менше значення, ніж медицина.

Що дає сили продовжувати?

Єдність медичної спільноти, розуміння, що їхня робота рятує життя, і підтримка пацієнтів. «Коли ти бачиш, як людина, яку привезли в критичному стані, через рік виходить із лікарні своїми ногами – це найбільша мотивація», – кажуть лікарі. Вони продовжують працювати, навчатися, підтримувати одне одного, бо знають: вони ті, хто бореться за життя в найтемніші часи.

Медична спільнота Рівненської обласної клінічної лікарні залишається згуртованою попри всі випробування. Колектив проходить тренінги з психологічної стійкості та комунікації з військовими, підтримує одне одного та віддано працює заради пацієнтів.

Три роки війни змінили лікарню, але не зламали її. Вона щодня долає виклики, продовжуючи рятувати життя. Це історія стійкості, людяності та професіоналізму. Війна принесла випробування, але не змогла зламати дух тих, хто несе світло навіть у найтемніші часи.